22 лютого народився Левко Іванович Боровиковський

Творчий доробок письменника – 600 байок та прибаюток (на разі відомі 195); 24 балади і думи, в основі яких народні перекази, повір'я; переклади творів Горація, Федра, Адама Міцкевича та інших класиків; 200 українських народних пісень і 1200 прислів'їв та приказок, підготовлених до друку.

 Єдиною книгою, опублікованою за життя автора стала збірка «Байки і прибаютки» (1852) ‒ 177 творів, написаних живою народною мовою. Як публіцист створив ґрунтовну літературознавчу розвідку «Обзор литературы малороссийской, народной и писательной». Починаючи з другого курсу (1827) укладав український словник, над яким працював упродовж багатьох років, хоча праці так і не завершив.

В українську літературу Л. Боровиковський увійшов як визначний поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади.

Успішно розробляв він й інші жанри романтичної лірики, а також коротку байку-гумореску. Його творчий досвід у цих жанрах використали письменники наступних поколінь.

Левко Боровиковський вважав, що у кожній байці живуть дві рідні сестри – душа й тіло: тіло – це, власне, сама байка, тоді як душа – моральне повчання. Байкарська творчість Боровиковського позитивно вплинула на подальший розвиток цього жанру в українському письменстві.

Байки Боровиковського мають стислий сюжет, в них нема розгорнутої моралі як це бачимо у творчості пізніших байкарів, наприклад Л. Глібова, або сучасників поета, наприклад Є. Гребінки. Замість широкої повчальної кінцівки поет дає афоризм, виражений приповідкою або прислів'ям: «Не все те золото, що блищить» («Трухлявина»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»), «П'яному і море по коліна» («П'яний»), «Хто солодко живе, той гірко умирає» («Мети»), «На здогад буряків, щоб дали капусти» тощо.

Найвизначнішу роль у літературній долі Боровиковського відіграла балада «Маруся» (1829) ‒ вільний переспів «Свѣтланы» В. Жуковського. З огляду на сучасність, значення «Марусі» – не лише в першій повноцінній спробі здолати меншовартість у вітчизняному красному письменстві, а й у тому, що цією баладою Л. Боровиковський спробував прищепити молодій національній літературі пагін світової романтичної поезії, надавши українського колориту традиційним для європейської романтичної балади темам і мотивам.

Високу оцінку дав тому авторському переказу великий Іван Франко (1856-1916), котрий у передмові «Дещо про «Марусю» Л. Боровиковського та її основу зазначив: «Зміст, букву і форму своєї «української балади» узяв Боровиковський у Жуковського. Та, проте простим перекладом твору Жуковського «Марусю» не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці й виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу».

Одночасно з перекладами та авторськими переспівами Л. Боровиковський складав й оригінальні, переважно лірико-романтичні твори, в яких бриніло щире захоплення молодого поета народною творчістю. Найвизначніші твори цього напрямку ‒ балади «Бандурист» та «Гайдамаки».

Письменник збагатив українську культури здобутками світової літератури. Серед перекладів ‒ «Кримські сонети» та поема «Фарсис» Адама Міцкевича. На жаль, до наших часів дійшов тільки один з них ‒ «Акерманські степи».

Залишивши 1855 року педагогічну діяльність, поет оселився в рідних Милюшках і прожив там понад тридцять літ. Відомостей про ці роки його життя майже немає. 26 грудня 1889 року на 81 році Левко Боровиковський помер, поховали його в рідному селі. Могилу Боровиковського розшукали хорольські учні під керівництвом учителя-краєзнавця К. О. Ходосова. У 1961 році на могилі встановлено цегляний обеліск, який у 1986 році замінили мармуровим памятником.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: лютий, 2025