28 серпня народився Дмитро Юрійович Загул

Літературна творчість Дмитра Загула розпочалася ще за часів навчання у гімназії. Перші публікації творів Д. Загули з'явилися у 1906 р. У 1909 р. в газеті «Буковина» були надруковані вірші «Високо вгору здійму свої руки» та «Що мені із того, мила». У 1912 р. в газеті «Нова Буковина» опубліковано цикли його поезій «Весняні мрії», «Думки», «В темряві» та «Хвилі кохання». У 1913 р. в Чернівцях виданням газети «Нова Буковина» вийшла перша поетова книжка «Мережка» (1913).

Д. Ю. Загул вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету й успішно його закінчив. Подальший життєвий шлях поета зламала війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його, як очевидного українського націоналіста і діяча культури, було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси, а звідти ‒ до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором.

Водночас писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.

Ще навчаючись у гімназії він переклав українською мовою другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф. Шиллера. Д. Ю. Загул перекладав із західноєвропейських літератур (Генріх Гейне, Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, Фрідріх Шиллер, Джордж Ноел Гордон Байрон, Йоганнес-Роберт Бехер, Мартін Андерсен-Нексе та ін.).    Дмитро Загул є автором перекладу низки романсів німецьких авторів, зокрема: Людвіга ван Бетховена: «Бабак», «До коханої»: («Разом з тобою й я сумую…»), «З мальованою стрічкою»: («Сиплють щедрими руками…»), «(«Люблю тебе…»), «Насолода смутку»: («Хай течуть…»), «Нове кохання — нове життя»: («Серце, серце, що з тобою?»), «Поцілунок»: («Сидів я в Хлої…»), («Голубко, любонько, де ж ти?») та Фрідріха Шуберта: «Рибалочка».

Дебютною книгою митець вважав збірку «З зелених гір» (1918). Саме завдяки їй він здобув певне літературне ім’я. Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав «вростати» в метафізичну схему символістської теорії. Критика називала такий символізм «поміркованим, пом'якшеним, і до певної міри філософічним». Збірка містить ряд біблійних переспівів, зокрема «З Пісні Пісень Соломона» та «Екклезіаст».

Зі встановленням радянської влади Загул стає одним із керівників літературної організації, працює в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», виступає як активний літературний критик. У 1918 р. Дмитро Юрійович долучився до об'єднання письменників-символістів «Музагет», що стояло на позиціях чистого мистецтва.

Якщо більшість віршів збірки «З зелених гір» були написані під впливом рідного оточення (принаймні західноукраїнські мотиви звучать тут дуже виразно), то на «чужині», в Наддніпрянській Україні, поет створює збірку «в одному настрої» з досить промовистою і водночас туманною назвою ‒ «На грані» (1919).

О. Білецький назвав її однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. Численні рецензії на збірку засвідчили, що в 20-ті рр. її сприймали схвально і поважно. Філософська лірика збірки «На грані» звучить глибоко й своєрідно, подібно до символістських картин М. Чюрльоніса - «Істина», «Думка», «Похорон» тощо.

1920-ті р. стали кар'єрним злетом письменника. Він переїжджає до Києва, обіймає посаду редактора сценарного відділу «Українфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН). З поета романтичного, символістського перетворюється на пролетарського поета, пройшовши шлях від символізму до соціалістичного реалізму.

Збірка «Наш день» (1925) засвідчила народження поета-романтика революції. Змінюються не лише ідейні обрії, проблематика, а й жанрово-стильові особливості його віршів.

У 1927 р. вийшла його підсумкова збірка поезій Загули «Мотиви» (з передмовою О. Білецького). У ній поет виявив себе апологетом нової доби, передусім «Автобіографією».

Дмитро  Загул присвячує будівництву Дніпрогесу поему «Геліополіс» (1927); пише цикл «Туга за рідним краєм» ‒ сподіванки на близьке возз'єднання буковинців з Україною. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала із мріями. І після згаданої збірки окремі книжки Дмитра Юрійовича уже не виходили. Він редагує альманах «Західна Україна», пише критичні статті, перекладає. Дмитро Юрійович інтерпретував українською мовою таких німецьких митців, як Гете, Шиллер, Гейне, Бехер.

До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник «Поетика» (1923).

1930 р. він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського.

1933 р., як члена літературної організації «Західна Україна», Дмитра Загулу звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Про подальшу долю письменника існують суперечливі відомості. За одним варіантом він помер у 1930-х, за іншим ‒ у 1940-ві рр. Смерть його підтверджена в радянських джерелах згадкою, що «помер наприкінці 30-х років».

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел