12 грудня народився Леонід Биков

З першої ж появи на екрані Леонід Биков здобув симпатії глядачів. Про нього справді можна сказати, що він був народним актором. У створених ним образах завжди органічно перепліталися народна мудрість і гумор, благородство і дивовижна скромність. Популярність і любов глядачів приніс йому фільм «У бій ідуть одні старики», де Леонід Биков зіграв роль командира ескадрильї Титаренка. За 5 місяців фільм побачили 54 мільйони.

У 1977 році вийшов фільм «Ати-бати, йшли солдати...», у якому Леонід Биков зіграв роль ефрейтора Святкина. Фільмування картини проходили під Загорськом у лютому 1976 року й були доволі складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, залучена в зйомках. Після цієї роботи Леонід Федорович, повернувшись до Києва, зліг з інфарктом. Місяць реанімації у Феофанії – і після лікарні Леонід Биков поїхав на студію, призначив на наступний день знімання епізоду «Циганочка з виходом». По півтори зміни сидів у монтажній. Навіть офіційне прийняття такого фільму, як «Ати-бати, йшли солдати», в якому не було ніякої політики, ніякого дисидентства, проходило доволі складно. Це був новий тріумф режисера й актора Леоніда Бикова. 51-річний Леонід Биков загинув у автокатастрофі в 1979 році, через два роки після знімання у фільмі «Ати-бати, йшли солдати», де його герой гине під гусеницями танка. Різниця тільки у колісному засобі. Він обганяв трактор і виїхав на зустрічну смугу. Загинув у той же день, що і прототип його «Смуглянки», тільки на 34 роки пізніше. І на тому ж 46-му кілометрі зіткнувся з вантажівкою, повною таврового заліза. Третій інфаркт стався прямо за кермом.

За три дні до цього, Іван Миколайчук і Микола Мащенко отримали однакові листи: «Не вірте, що я покінчив життя самогубством!».

Режисуючи власні похорони, якось написав: «Ніяких оркестрів, будинку кіно і надгробних промов, а то встану й піду». На Байковому, над відкритою домовиною «друга співаюча ескадрилья» заспівала «Смуглянку»…

Про непросте життя Леоніда Бикова знято документальні фільми: «...которого любили все» (1982), «Чтобы помнили... Леонид Быков. Фильм 20.» (1996), «Кумиры экрана. Леонид Быков» (2000), «Острова. Леонид Быков» (2002), «Не стреляйте в белых лебедей» (2004), «Леонид Быков. На последнем дыхании» (2005), «Как уходили кумиры» (2006), «Моя правда. Леонид Быков. Пришелец.» (2007), «Леонид Быков. Улыбка Маэстро» (2008), «Леонид Быков. Последние 24 часа» (2008), «Леонид Быков. Встречная полоса» (2013), «Леонид Быков. Будем жить!» (2014), «Леонид Быков. Последний дубль» (2017), «Арфы нет ‒ возьмите бубен!» (2018).

У 1984 році вийшли друком спогади про актора і режисера «Будемо жити!» У 2010 році опублікована блискуча монографія кінознавця Лариси Брюховецької «Своє/рідне кіно Леоніда Бикова».

2001 року постав «Пам’ятник військовим льотчикам» ‒ у образі капітана Титаренка. Маестро у виконанні Леоніда Бикова назавжди залишився в бронзі на Дніпровій кручі.

23 лютого 2002 року у Харкові відкрито пам'ятну дошку на честь Леоніда Бикова (за адресою вулиця Культури, 12. Художник – М. Куцевий) з написом «В цьому будинку мешкав (1951-1960) видатний актор театру та кіно, кінорежисер, народний артист України Леонід Федорович Биков».

Для багатьох сучасників Леонід Биков є символом старого і доброго радянського кінематографа. Леонід Биков запам'ятався глядачам у фільмах «Укротительница тигров», «Чужая родня», «Майские звезды», «Осторожно, бабушка!», «Ссора в Лукашах», «Когда разводят мосты», «Максим Перепелиця», «Дорогой мой человек» , «Добровольцы», «Алешкина любовь», «На семи ветрах» та ін. Його акторська гра не тільки отримувала захоплені відгуки кінокритиків, а й надовго залишиться в серцях звичайних глядачів. Навіть у 21-му столітті, коли є нескінченно далекими часи, показані в картинах, і самого Леоніда Бикова давно немає в живих, глядачі із задоволенням і ностальгією дивляться його кінострічки.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел