Український прозаїк Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в селі Орлику (нині Кобеляцький район, Полтавська область) в сім’ї столяра. Батько був столяром, людиною працьовитою і чесною, але революція, голод у двадцятих роках і розруха прирекли його сім'ю на поневіряння. У голодні 1920-ті роки, не дочекавшись батька, який разом з односельцями вирушив у пошуках шматка хліба для своєї родини, восьмирічний Дмитро теж залишив рідну оселю й довгий час мандрував з такими ж безпритульними, як сам, аж поки не пристав до артистів цирку-шапіто.
Дванадцятилітнім хлопчиком після нестерпно тяжких літ у колі безпритульних, Дмитрик розшукав у селі Мачухи поблизу Полтави свого дядька – вчителя Якова. Родич взяв хлопчика за пастушка, а ще й віддав його до школи. Майбутній письменник почав ходити до школи, всією душею потягнувся до книжок, бо Яків Панасович мав гарну бібліотеку і заохочував племінника до літературних знань.
Після закінчення семирічки Дмитро Ткач працював горновим і пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, потім був працівником заводської багатотиражки. Ще була служба у Військово-Морському Флоті, навчання у Криворізькому вчительському інституті.
Дмитро Васильович учасник Другої світової війни. Від першого й до останнього її дня він воював на морі та на суші. Команда корабля «Шторм» пам’ятає, як командир відділення радистів старшина Дмитро Ткач виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під свист ворожих куль відновив зв'язок. Спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайний, він викликав симпатію в моряків. Та найбільше його любили за те, що писав морські оповідання й повісті.
До війни та перші роки по війні працював у редакції криворізької газети «Червоний гірник», потім у дніпропетровській газеті «Зоря», заступник головного редактора журналу «Дніпро», головного редактора видавництва «Молодь», директор видавництва дитячої літератури «Веселка».
Тема війни у творчості Дмитра Ткача посідає вагоме місце. Дмитро Васильович Ткач друкувався з 1932 року. З під його пера вийшли твори: «Крута хвиля» (1954), «Плем'я сильних» (1957), «Арена» (1960), «У нас у гуртожитку» (1966), «Шторм і штиль» (1971), «П'ять миль», «Повість про боцмана Смолу», «Небезпечна зона» (1958), «Чорне сальто» (1962), «Є стоять на смерть!» (1967), «Суду не буде» (1971), «Генуєзька башта» (1974), збірок прози «Спокійне море» (1974) та ін.
Не оминули наслідки війни й самого письменника – він занедужав на невиліковну хворобу очей. Помер 1993 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
Своє життя Дмитро Васильович прожив гідно, засіявши його добірним зерном творів для дітей і дорослих.
Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел
Перевірено: вересень, 2025