Embedded Files
Український поет та літературознавець доби Розстріляного відродження, перекладач з французької, латинської та російської мов, педагог, жертва сталінського терору Павло Петрович Филипович народився 2 жовтня 1891 р. у с. Кайтанівка на Черкащині у родині священника. Освіту здобув у Златопільській гімназії та Колегії Павла Галагана у м. Києві. У 1910-1915 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Після навчання залишився працювати в університеті, який з 1920 р. мав назву Київський інститут народної освіти (доцентом, потім – професором – до 1935 р). Тут він разом з М. Зеровим вів семінар з історії української літератури.
Як літературний критик працював у часописі «Книгар» (за редакцією В. Старого і М. Зерова) та при ВУАН. Публікував праці з історії української літератури та редагував літературні збірники. Став одним з найвідоміших представників школи порівняльно-історичного методу в українському літературознавстві.
У громадському житті Павло Филипович активної участі не брав і ніколи не належав до жодної з політичних партій, що, втім, не врятувало його від політичних репресій.
Павло Филипович почав писати російською у 1910 р. під псевдонімом П. Зорев, друкувався у журналах «Куранти», «Вісник Європи», «Завіти». У 1917 р. перейшов на українську мову. Його ранні поезії належали до напряму «символізм». У 1917 р. опублікована його праця про життя і творчість поета Є. Баратинського. У 1919 р. публікувався у збірнику символістів «Музагет».
Павло Петрович є автором двох збірок поезій: «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Від початку 1920-х років Павло Филипович належав до літературної групи «неокласиків». Під час літературної дискусії 1925–1928 рр. обстоював тезу про те, що українська література повинна ґрунтуватися на досягненнях класичної світової літератури і має бути вільною від кон'юнктурних ідеологічних настанов. Бувши поетом-неокласиком, орієнтувався на західноєвропейські і класичні традиції, вороже сприймав комуністичні методи впливу на літераторів.
Павло Филипович також перекладав на українську твори Ш. Бодлера, П. Верлена, П. Беранже, О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського. Як літературознавець Павло Филипович відомий працями «О. Олесь» (1925), «До історії українського романтизму» (1924) «Рилеєв і Державін» (1926), «Шляхи Франкової поезії» (1926), «Пушкін в українській літературі» (1927). Публікував статті про Є. Баратинського, І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка та ін. Став одним із засновників сучасного шевченкознавства (видав праці «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До студіювання Шевченка та його доби» (1925)).
У серпні 1935 р. Павло Филипович був заарештований працівниками НКВС разом з М. Зеровим і звинувачений у приналежності до «шпигунсько-терористичної організації», що нібито існувала на базі їхнього семінару з української літератури. На початку 1936 р. засуджений до страти, але згодом вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Покарання відбував на Медвежій горі та на Соловках.
3 листопада 1937 р. Павло Филипович був страчений в урочищі Сандармох (нині – Карелія, РФ) разом з сотнями інших в’язнів Соловків. Була репресована й дружина поета Марія Филипович, яку 1938 р. заслано в м. Караганду.
У січні 1958 р. Павло Филипович був реабілітований за відсутністю складу злочину.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Page updated
Google Sites
Report abuse