Поет-шістдесятник, член Національної спілки письменників України з 1999 року Борис Сергійович Мамайсур народився 15 серпня 1938 року в селі Сеньків Куп’янського району на Харківщині. Виріс у селі Вороньків Бориспільського району Київської області. Закінчивши 1955 року середню школу, працював вантажником, муляром, кореспондентом районної газети.
З 1958 по 1962 рік навчався в Харківському державному бібліотечному інституті. Саме культурна атмосфера, бурхливе життя Харкова стали поштовхом, з якого почалася поезія Бориса Мамайсура. Велику роль відіграло знайомство з Борисом Чичибабіним та участь у його «літературних середах». Сміливі промови, сміливі вірші, цікаві люди, цікаві інформації з літературного та соціального життя країни.
Саме після закінчення інституту, його вірші були надруковані в колективному збірнику «Щасливої дороги», на них звернув увагу Максим Рильський й процитував у передмові «Весняне зілля». Це була чи не єдина на той момент удача надрукуватись, бо в ті часи зробити це було важко. В 1963 р. Борис Мамайсур випускає збірку поезій «Чи буде шторм?». В ній було всього 23 вірші – певно результат дуже суворої й специфічної видавничої селекції. Але потім настало затишшя.... Вже було літературне ім’я, але майже не було публікацій. Парадокс не друкування талановитого, заборони на талановите пояснювався просто. Борис Мамайсур «запізнився на два-три роки, як і вся «друга хвиля» шістдесятництва.
Після закінчення інституту Борис Сергійович працював не за фахом, а матросом на вантажному теплоході, будівельником. З друком віршів не щастило. Він скаржився: «Журнали друкувати не хотять». Це уже в той час, коли вірші його здобули неофіційне визнання в літературних колах, розповсюджувалися «самвидавом» і ввійшли в чеську антологію молодої української поезії.
Про поетичний хист, літературне новаторство Бориса Сергійовича схвально відгукнулися не лише Максим Рильський, а й Василь Стус.
Найпліднішими були для Б. Мамайсура – початківця 1962-1964 роки. Саме в цей час, він підготував дві поетичні збірки – «Гра з вогнем» та «Другий початок», які так і не побачили світ в радянський період, хоч і були відомі у вузькому колі київських шанувальників неофіційної поезії. Живучи неподалік Києва, Борис часто навідувався до друзів, яких знайшов серед «шістдесятників», і ця нова для нього, збудлива і духовна та громадянська атмосфера сприяла становленню його поетичної особистості. Особливо багато вжило для цього «опікунство» Івана Світличного, до якого тяжіло чимало молодих талантів, знаходячи підтримку, дбайливість і немалою мірою – «духовну їжу», інтелектуальне збагачення. Але ця щаслива для Бориса Мамайсура пора тривала недовго. З одного боку хвороба, а з другого – репресії 1965 року (однією із жертв яких був і Світличний) різко змінили його становище.
Але після цього Борис Мамайсур був позбавлений можливості друкуватися. На перешкоді творчої дороги талановитого автора стали стражі тоталітарного режиму. Мерзота ненависті до свободолюбців і патріотів окремої нації у складі імперії скувала й поховала політ Мамайсура, що так стрімко розпочинався. Талант, взятий під охорону, або ж прилаштовується до умов і тоді гасне на очах, або ж чинить спротив і вибухає, або ж замовкає. Він не вмів підлаштовуватися.
Він зник із літературного обрію, а після антиукраїнських погромів 1972 року десь нібито запропастився взагалі, і про нього забули. З 1985 року поет оселився в місті Хмельницькому, в якому проживав вісімнадцять років, до самої смерті. Його вірші знали у вузьких колах літераторів. У 1997 році Борис Сергійович Мамайсур став членом Національної Спілки письменників України.
Хвороба відібрала можливість жити поету повнокровним життям. Йому доводилося ще тридцять років виживати на дрібних заробітках, які йшли на ліки проти прищепленої в божевільнях КДБ хвороби. І тільки завдяки колишньому дисидентові Іванові Дзюбі, що став міністром культури, йому вдалося видати деякі твори. 1997 року в київському видавництві «Сфера» з'являється нова збірка віршів «Другий початок» з передмовою Івана Дзюби. Третя Мамайсурова збірка «Йди і говори» (2006) вийшла посмертно завдяки старанням письменників М. Карпенка і Петра Засенка, які зберігали його неопубліковані раніше вірші.
Помер Борис Сергійович Мамайсур 19 жовтня 2003 року.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Оновлено: серпень, 2025