29 вересня народився Іван Карпенко-Карий

На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, Іван Карпович познайомився з Марком Кропивницьким, разом з яким стали учасниками  аматорського театрального гуртка. Його захоплення сценою було настільки сильним, що він ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку-Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі. Але Емський указ 1876 року про заборону української мови поклав край виставам українського аматорського гуртка.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. Заслуга швидкого розвитку театру належить видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером.

У тісному зв’язку з театральною розгорталась літературна та громадсько-політична діяльність Івана Карповича. У місцевій газеті «Елисаветградский вестник» він виступає з театральними рецензіями, а також публіцистичними статтями, спрямованими на захист міської бідноти. Він був одним з ініціаторів створення в Єлисаветграді Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке піклувалося про те, щоб простий люд набув не тільки певних професійних умінь, а й опанував грамотою.

До того ж Іван Карпович брав активну участь у нелегальному гуртку демократично настроєної молоді, поширював заборонену літературу. 1883 року, за розпорядженням міністра внутрішніх справ, його, як людину політично неблагонадійну, звільнили зі служби та наказали виїхати на три роки під гласний нагляд поліції в місто, що не підлягало посиленій охороні. Він обрав Новочеркаськ, куди й переїхав 1884 року.

У Новочеркаську Іван Карпенко-Карий, попри тяжкі обставини життя, зосередив всю свою увагу на драматургічній творчості. Там за три роки (1884-1887) були написані «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Ці п’єси, поряд з написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу в українській літературі нового талановитого драматурга.

У квітні 1887 року Івану Карповичу було дозволено повернутися на Україну й оселитися на хуторі Надія поблизу Єлисаветграда, де він прожив ще майже два роки під гласним наглядом поліції.  Наприкінці 1888 року, коли гласний нагляд і заборону виїжджати з хутора було знято (під таємним наглядом поліції драматург перебував аж до 1903 року), Іван Карпенко-Карий здійснює свою давню мрію – стає митцем-професіоналом.

Спочатку він працював у трупі Садовського, а згодом, разом із Саксаганським, очолив окреме театральне товариство. У той час широко розкрились його організаторські здібності, талант режисера та актора.

Глибоко усвідомлюючи важливість повноцінного репертуару для українського народного театру, Іван Карпенко-Карий, поряд з напруженою роботою в трупі, не припиняв та драматургічної діяльності. Майже щороку він писав нову п'єсу. Іван  Карпенко-Карий – автор оповідання «Новобранець» (1881); фейлетону «Казка» (1884); 18 оригінальних п’єс: «Бурлака» (1883), «Не так пани, як підпанки» (1883), «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Батькова казка» (1892), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Понад Дніпром» (1897), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Ґандзя» (1902), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904).

На початку 1905 року стан здоров’я письменника погіршився – далися взнаки роки утисків, заслання, напружена праця, майже без відпочинку. Лікарі порадили везти хворого письменника на лікування до Берліна. Але остання спроба врятувати його життя виявилась марною. 15 вересня 1907 року у Берліні Іван Карпович помер. Тіло його перевезено на Україну і поховано поблизу хутора Надія на кладовищі села Карлюжине.

Саме Іван Карпенко-Карий утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступного покоління комедіографів.

За двадцять років творчої діяльності Іван Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс різних жанрів. Серед них – побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії та історичні трагедії. Його п'єси засвідчили подальший розвиток української класичної драматургії.

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел

Перевірено: вересень, 2025