22 березня народився Микола Віталійович Лисенко

Любов до українського побуту та народної мудрості Миколі змалку прищепили двоюрідні дід та бабуня за материнською лінією. Ще під час навчання Лисенко починає записувати народні пісні. Згодом успішно виступає у студентських концертах. Вивчає музичні твори. Навчався у Харківському університеті, перевівся на природничий відділ фізико-математичного факультету університету Св. Володимира, долучився до діяльності «Київської громади», брав участь у підготовці «Словаря української мови» Б. Грінченка, диригував студентським хором, був одним з організаторів недільних шкіл для робітників. У 1867 році Лисенко виїжджає до Лейпцига, де два роки навчався в консерваторії, опановує гру на скрипці й органі, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики. Тут він видає підготовлену ще в Києві збірку українських народних пісень. З успіхом концертує європейськими сценами. З 1874 по 1876 рік продовжує навчання у Петербурзі у класі Миколи Римського-Корсакова. Після закінчення Лейпцизької консерваторії повертається до Києва, де поринає в музичне життя та громадську діяльність. Роботу в музичній школі поєднує зі збиранням та популяризацією народних пісень, якими захопився ще в юності. Крім українських записує польські, чеські, моравські, сербські, хорватські пісні під час подорожі Галичиною та Сербією у 1873 році, які потім у власній обробці включить до репертуару хорових концертів. Того ж року знайомиться із кобзарем Остапом Вересаєм і вивчає його творчість.

Брав участь у підготовці до відкриття 1903 році у Полтаві пам'ятника Івану Котляревському. У 1908 році очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію «Київський український клуб» та засновану в 1906 році першу всеукраїнську організацію ‒ «Об'єднаний комітет зі спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя. Перший музичний твір М. Лисенко написав у дев'ять років. Це була популярна в той час полька. Творчий доробок композитора ‒ 10 опер на українські теми. Найвідоміші – «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Тараса Шевченка – 88), 40 хорових творів, серед них чотири кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічні твори (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальні, з них – 60 фортепіанних. За життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень та виконав понад 500 опрацювань пісень – або для голосу з фортепіано, або для хору.  У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка: музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Ці твори стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності.

 Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, М. Лисенко разом з київськими студентами М. Драгомановим, П. Косачем, Т. Рильським, М. Старицьким упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

Композитор мав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. У своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів ‒ І. Франко, Л. Українка, О. Олесь, О. Кониський тощо, а коли брав за основу вірші інших ‒ наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М. Старицьким, Л. Українкою, М. Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською й іншими.

Загальноукраїнського характеру набула пісня на слова Тараса Шевченка «Заповіт», яку у 1868 р. Микола Лисенко поклав на музику. Цей спів з величезною повагою; українці слухали його завжди стоячи.

М. Лисенко автор музики до духовного гімну України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на слова О. Кониського, який було створено у лютому-березні 1885 р.

У 90-ті роки продовжують виходити в світ Лисенкові обробки народних пісень для хору, п'ятий і шостий випуски народних пісень в обробці для голосу з супроводом фортепіано, а також окремі фольклорні цикли ‒ «Веснянки», «Купальська справа», «Колядки та щедрівки», «Весілля». Про український фольклор Лисенко тоді ж написав кілька наукових розвідок: «Дума про Богдана Хмельницького і Барабаша», «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні інструменти на Україні».

Новою сторінкою в його вокальній музиці стали романси на вірші Г. Гейне, І. Франка, Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Олександра Олеся та інших. Такі романси, як «Коли настав чудовий май», «У мене був коханий, рідний край», «Місяцю-князю», «Безмежнеє поле» стали класичними зразками української дожовтневої музики. З великих форм композитор пише кантату «На вічну пам'ять Котляревському», опери «Пан Коцький», «Зима й Весна», «Сапфо». Тоді ж було створено ряд мініатюр для фортепіано.

У 1904 році відкрив власну музично-драматичну школу. Так нарешті реалізувалася давня мрія Миколи Віталійовича. Музично-драматичній школі Лисенко віддав усі свої сили. В ній композитор працював до останнього дня. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції школу Лисенка було перейменовано в Державний музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, на базі якого згодом утворено Київську консерваторію та Київський державний театральний інститут.

Події 1905-1907 років – першої російської буржуазно-демократичної революції – сколихнули суспільне життя України, вплинули на літературний і мистецький процес. Лисенко палко відгукнувся на цю подію. Композитор пише хор «Вічний революціонер», солоспів «В грудях вогонь», згодом оперу-сатиру «Енеїда», музику до драми «Остання ніч» М. Старицького. Митець створює також ряд ліричних мініатюр на слова Дніпрової Чайки, Олександра Олеся, М. Вороного ‒ «Єрихонська рожа», «Айстри», «Нічого, нічого», кілька хорів, фортепіанних п'єс та оперу-хвилинку «Ноктюрн».

Помер М. В. Лисенко 6 листопада 1912 року. Його поховано на Байковому кладовищі у Києві.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: березень, 2025