7 липня народився Юрій Корнійович Смолич
Український прозаїк, публіцист, драматург, мемуарист, літературний і театральний критик, журналіст, громадський і політичний діяч Юрій Смолич народився 7 липня 1900 року у місті Умань у родині вчителів. Його дитячі і юнацькі роки минали в Умані, Стародубі, Білій Церкві, Глухові, Кам'янці-Подільському. Маленьким хлопчиком не раз із батьками бував у Софіївці. Дитячі враження від уманського диво-саду назавжди лишилися в пам’яті та пізніше вилилися на папір у автобіографічній повісті «Дитинство».
З 1913 року Юрій Корнійович жив у Жмеринці. Тут він виступав з першими літературними спробами, редагував рукописний журнал «Штрихи», брав участь у художньому самодіяльному драматичному гуртку.
Після закінчення гімназії Ю. Смолич вступив у 1918 році до Київського комерційного інституту. Прагнучи уникнути мобілізації, Смолич-студент записався до добровольчого загону з боротьби із висипним тифом у Жмеринці. При цьому юний письменник брав активну участь у самодіяльних гуртках, видав першу книгу оповідань «Кінець міста за базаром» (1924). Юрій Смолич активно долучився до літературного процесу 1920-х років. Був членом у Спілці пролетарських письменників «Гарт» (1923-1925), літературному об’єднанні ВАПЛІТЕ (1926-1927), експериментальній «Техно-мистецькій групі А» (1928-1929). Письменник вважався одним із засновників науково-фантастичної прози в українській літературі (романи «Останній Ейджевуд» (1926), «Господарство доктора Гальванеску» (1929) та ін.). Він майстерно поєднував художні і публіцистичні стилі у жанрі сатиричного роману, політичного памфлету, роману-агітки: «Фальшива Мельпомена» (1928), «По той бік серця» (1930), «Сорок вісім годин» (1933).
У 30-х роках Юій Смолич жив у Харківському будинку літературних кооператорів «Слово». Арешти інтелігенції в Харкові розпочалися ще з 1933-го року. Він гостро сприйняв самогубство Миколи Хвильового і з того часу перебував у постійному страху. Юрій Корнійович став одним із небагатьох мешканців «Слова», кому вдалося уникнути репресій.
Чутки про співпрацю Юрія Смолича зі спецорганами підтвердилися після розпаду СРСР.
У творах-мемуарах «Розповіді про неспокій» літератор цілими реченнями дублював все, що писав у доносах. Значним внеском Юрія Смолича в історію української літератури є ці мемуари, зокрема «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969), «Розповіді про неспокій немає кінця» (1972). У 1970-х роках ця праця була справжнім національним бестселером, адже в ній чи не вперше висвітлено український літературний процес 1920-30-х років і «читач замість «офіційних загальників» міг черпати інформацію з перших уст і відкривати для себе Максима Рильського, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Ярослава Галана – не хрестоматійних, а живих, справжніх, наївно-романтичних, щирих у своїх думках і сподіваннях, залюблених у життя і літературу.
Через деякий час усі три частини мемуарів стають неофіційно забороненими, їх вилучають із книгарень, фондів бібліотек.
Тривожне серце Юрія Смолича перестало битися 26 серпня 1976 року – не витримало третього інфаркту. Він був похований на Байковому кладовищі у Києві.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел