6 грудня народився Микола Кіндратович Вороний

Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). У Львові він зблизився з Іваном Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Допомагав І. Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, був співробітником журналу «Життє і слово». Пізніше обіймав посаду режисера театру «Руська бесіда», а протягом 1897-1901 рр. був актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

Творчий доробок митця – численні патріотичні поезії, любовні, жартівливі та сатиричні вірші, переклади «Інтернаціонала», «Марсельєзи», «Варшав’янки», творів західноєвропейських поетів, праці в галузі театру та драматургії.

Від 1901 р. М. Вороний працював в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова та всюди брав активну участь в політичному житті. В Одесі він приєднався до української студентської громади, заснував літературну спілку. У 1903 р. Микола Вороний упорядкував і видав літературно-художній альманах «З-над хмар і долин», де репрезентував поетів і прозаїків Галичини, Буковини та Наддніпрянщини кінця XIX – початку XX ст.: А. Кримського, М. Старицького, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, О. Кобилянську та ін. В альманаху об’єктивно представляв різні художні течії (реалістичні, символістичні, імпресіоністичні). Завдяки цьому видання стало помітним літературно-естетичним явищем в історії української літератури на зламі двох віків.

У 1910 році Микола Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. У 1920 році емігрував за кордон, жив у Варшаві.

Друкуватися Кіндратович Микола  почав у 1893 (вірш «Не журись, дівчино»). Перша збірка Миколи Вороного «Ліричні поезії» вийшла в 1911 році у Києві. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя.

Микола Вороний писав твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид»; вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові).

Одним із перших Вороний вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»).

Найвідоміший твір М. Вороного – поема «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.

Творчість М. К. Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов.

Миколі Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр» (1912); «Театр і драма» (1913), в якій виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін» (1913); «Український театр у Києві» (1914); «Режисер» (1925); «Драматична примадонна» (1924 – про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької).

Праці М. Вороного з історії та теорії театру – «Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма» (1913) – одні з найцінніших в українському театрознавстві.

У 1917 р. М. Вороний очолив Український національний театр та став його режисером, відкрив сезон театру своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка.

Микола Кіндратович був також серед активістів Української Центральної Ради, не прийняв жовтневого перевороту, змушений був емігрувати до Польщі.

У 1920 році у Варшаві виходить друком нова збірка поезій «За Україну». Згодом Микола Кіндратович повертається до Львова, де видає театрознавчі книги та розвідки – «Режисер», «Драматична примадонна», «Пензлем і пером».

Микола Кіндратович працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхавши до Києва, працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето.

У його творчій спадщині значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур – М. Метерлінка. Г. Гейне, О. Пушкіна, М. Некрасова, А. Фета та ін.

У 1934 р. проти нього порушене попереднє слідство. Був висланий з України до Воронежа, а потім до Бєжиці та Новоукраїнки. Працював коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено і звідти. Повернувшись із заслання мешкав на Кіровоградщині, трудився коректором у районній газеті, перекладав оперні лібрето, писав кіносценарії.

Навесні 1938 року його знову було заарештовано, звинувачено у контрреволюційній діяльності та засуджено до розстрілу. 7 червня 1938 року Микола Вороний трагічно загинув на Соловках.

За клопотанням Спілки письменників України 1989 р. Миколу Вороного реабілітовано. Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії», «Твори», «Театр і драма».

У Києві є вулиця Родини Вороних. Іменем Миколи Вороного названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Одесі, Рівному, Чернігові.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел