Embedded Files
Одним з імен, які є гордістю та окрасою нашої країни, є ім'я Олени Журливої (справжнє ім'я Котова Олена Костівна, дівоче прізвище ‒ Пашинківська) ‒ української актриси, співачки, поетеси, педагогині, репресованої 1898–1971 рр.
Народилась Олена у 1898 році у місті Сміла Черкаської області у багатодітній сім'ї сільського вчителя церковноприходської школи. Оленка мала 8 братів та сестер. Після втрати батьком роботи семеро дітей померли з голоду, вижили лише Олена і Катруся.
Олена почала писати вірші ще дитиною. Перша її поезія «Чогось нема ‒ чогось не знаю» була надрукована у «Рідному слові» у 1909 році. Відтоді її поезії друкувалися у дожовтневих часописах «Дзвін» та «Літературно-науковий вісник».
Закінчивши початкову школу, Олена Костівна екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет (за конкурсом атестатів) Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року, одержавши диплом кандидата філологічних наук. Опісля вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда (нині Кропивницький).
1914 року майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь у демонстрації в день відзначення пам'яті Т. Г. Шевченка.
Природа щедро обдарувала Олену Журливу: в молодості вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. 1926 року Олена Костівна у столичній Харківській опері виконала партію Кончаківни в опері Бородіна «Князь Ігор», яку потім виконувала увесь театральний сезон 1929 ‒ 1930 року.
Та все ж основним її покликанням була поезія. Олена Костівна продовжила свою творчу та громадську діяльність, працюючи літературною редакторкою Державного видавництва України. Вона перекладала твори українських письменників на російську мову, писала критико-біографічні статті, друкувала свої поезії у «Глобусі», «Червоних квітах», «Більшовику» та «Кадрах». На тексти поетеси композитори Пилип Козицький і Віктор Косенко створили пісні.
У затишній домівці поетеси збиралися В. Сосюра, П. Тичина, К. Дніпровський, О. Копиленко. Говорили про літературу, життя, задуми й плани. А неперевершений лірик Володимир Сосюра не втримався від спокуси й теж закохався в цю незвичайну жінку, оточену аурою зваби. Цю пристрасть обірвала сама Олена.
У 1926 році у Харкові побачила світ перша збірка поезій Олени Журливої «Металом горно», у 1930 році ‒ наступна збірка «Багряний світ». У ній поетеса зірко вдивляється в нове життя республіки та свою радість втілює у пристрасні рядки: «В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг...» Та невдовзі їй довелося гірко розчаруватися. Приголомшливі сфабриковані судові процеси над вигаданими «ворогами народу» із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Ті гіркі передчуття виявилися не безпідставними: Олену Журливу було арештовано 1938 року в Москві. Кілька місяців тривало слідство, і лише 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки.
Тільки завдячуючи клопотанню ще одного свого давнього шанувальника – Павла Тичини, який вже тоді мав і літературну славу, й почесті від радянської влади, – у 1944 році Журлива повертається на Україну. З концтаборів поетеса повернулася з украй підірваним здоров’ям, самотня й нікому не потрібна.
27 лютого 1957 року у зв'язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року.
У повоєнні роки Олена Журлива повернулася в Україну та вчителювала у школах Харкова і Дніпропетровська (нині Дніпро), а у 1951‒1956 роках – у середній школі № 3 міста Кіровограда (нині Кропивницький).
Надалі важка хвороба вже не дозволяла поетесі вести активне життя, але, всупереч обставинам, з-під пера Олени Костівни Журливої народжувалися нові рядки: у 1958 році вийшла друком нова збірка «Поезії», до якої увійшло все краще з написаного за різні роки. Коли не слухались руки – рядки поезій записувала вірна і любляча сестра Катерина Вишницька, яка дбала про Олену Костівну під час її хвороби.
Згодом вийшли збірки Олени Журливої: «Земля в цвіту» (1962 рік), «Ой літечко, літо» (1964 рік).
Олена Журлива все своє життя несла фатальний тягар власного прізвища. Жінка багато закохувалася, але так і не пізнала сімейного щастя, багато писала, але чомусь так і не досягла висот літературної слави. І все своє буремне життя вона мріяла про власних дітей.
Не зважаючи на хворобу, Олена Костівна знаходила у собі сили забути свої страждання і допомагати іншим: відома історія про те, як своїми листами і порадами Журлива буквально повернула до життя Тетянку Постнікову – дівчинку, що важко хворіла і перебувала у глибокій депресії. Поетеса зуміла передати дитині той заряд мужності та волі до життя, якими володіла сама. А силу переносити випробування, мабуть, отримала від великої Лесі Українки, з котрою зустрічалась у юності, ще не знаючи, які випробування доля готує їй самій...
Поетеса відійшла у вічність 10 червня 1971 року. Іменем Олени Журливої у 1973 році було названо вулицю, де вона мешкала, а школа №3 міста Кропивницького, де працювала письменниця, увінчана пам’ятним знаком.
На честь Олени Журливої названо вулицю в Кропивницькому, а також, 19 лютого 2016 року ‒ провулок в Олександрії. Її іменем також названа Смілянська міська центральна бібліотека (м. Сміла, Черкаська область).
На вшанування її пам'яті випущена поштова листівка.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Page updated
Google Sites
Report abuse