8 квітня народився Іван Гаврилович Шовкопляс
Вчений-археолог, пам’яткознавець, історик, бібліограф і історик науки, музеєзнавець, педагог, заслужений діяч науки і техніки України Іван Гаврилович Шовкопляс народився 8 квітня 1921 року в селі Лазірки Оржицького району Полтавської області у родині репресованого ‒ батько не повернувся з ГУЛАГівських таборів.
У 1935 р. підліток опинився на розкопках, які проводили неподалік від його рідних Лазірок у с. Гінці вже знані на той час фахівці І. Левицький та І. Підоплічко, який згодом став для Івана Гавриловича вчителем і другом на все подальше життя.
В 1938 р. вступив на історичний факультет Київського Державного університету. Під час Другої світової війни його як сина ворога народу не взяли до чинної армії, а відправили до м. Махачкала, де він з відзнакою закінчив історичний факультет Дагестанського державного педагогічного інституту (1942 р.), після чого працював вчителем географії та історії.
Після звільнення України від фашистів Іван Гаврилович повернувся до Києва та в 1945 р. закінчив (також із відзнакою) історичний факультет Київського Державного університету. З цього часу починається його самостійна дослідницька та викладацька робота.
З 1946 р. до 1973 р. І. Г. Шовкопляс працював у Інституті археології АН УРСР. Під керівництвом П. П. Єфименка він захистив кандидатську дисертацію «Супоневская палеолитическая стоянка», згодом – докторську роботу «Мезинская стоянка», був ученим секретарем, заступником директора, завідувачем відділу.
Науковий доробок вченого ‒ понад 450 друкованих праць – дослідницьких, пам'яткознавчих, науково-популярних, енциклопедичних, методичних; в тому числі близько 20 монографій, більше ніж 100 праць з пам'яткознавства.
Іван Григорович Шовкопляс ‒ автор першого українського підручника з археології «Основи археології» (1964 та 1972 рр.), який базувався переважно на пам'ятках, досліджених на території України і на якому вчилося не одне покоління археологів України.
І. Шовкопляс ‒ видатний дослідник, провідний фахівець у галузі верхнього палеоліту України. На півночі України ним розкопані на великій площі широко відомі пізньопалеолітичні стоянки: Мізин, Добраничівка, Клюси, Радомишль. У Києві на березі річки Почайна разом з дружиною, вченим-археологом Ганною Михайлівною Шовкопляс, відкрив велике унікальне поселення, що існувало з II ст. до н.е. по VI-VII ст. н.е. Матеріали згаданих розкопок послужили базою для дослідження цілого ряду наукових проблем: структури поселень, житлобудування, господарських занять та соціального устрою палеолітичного суспільства.
Так під час дослідження палеолітичної стоянки Мізин вдосконалювалася і відпрацьовувалася методика розкопок таких поселень, визначалися основні характеристики кістково-земляних жител та облаштування життєвого простору, уперше було поставлено питання про існування господарсько-побутових комплексів. Застосування методики розкопок широкими площами, надретельна фіксація знахідок уможливили реконструювати житло із кісток мамонта.
Вчений був фундатором і першим завідувачем Археологічного музею АН УРСР (1967-73 рр.), а також унікального археологічного музею «Добраничівська стоянка» (1977 р.).
Наукову діяльність вчений поєднував з викладацькою ‒ читав курс археології в Київському педагогічному інституті, обіймав посаду професора кафедри археології та музеєзнавства Київського університету. Сучасники свідчать, що І. Г. Шовкопляс був унікальним носієм величезного обсягу знань з української історії, народознавства й археології.
І. Шовкопляс вперто опирався вивезенню археологічних цінностей української землі до росії. У 1950 р., при забудові Каховської ГЕС Шовкопляс відстояв право на головування у комісії з розкопок і вивчення артефактів. У 1954 р., після розкопок скіфського «золотого» кургану у Мелітополі, Шовкопляс заперечував перевезення артефактів до Ермітажу.
За активну проукраїнську позицію вчений переслідувався владою. У 1973 р. за надуманим обвинуваченням був відсторонений від роботи в Інституті археології НАН України, звільнений з посади директора Археологічного музею та, відповідно, обмежений у проведенні польових досліджень.
Після цього працював у Центральній науковій бібліотеці НАНУ, де підготував кілька фундаментальних видань, присвячених бібліографії археології України, які фактично започаткували цю галузь науки в країні. Працюючи в бібліотеці І. Г. Шовкопляс займався переважно бібліографічною галуззю та випустив низку покажчиків з археології та історії України, а також біобібліографії окремих видатних українських діячів: Б. Грінченка, І. Підоплічка, М. Рудинського та ін.
З набуттям Україною незалежності в 1991 р. настав час «відновлювати в правах» забуті постаті вітчизняної історії. Саме в ці роки І. Г. Шовкопляс готує до друку бібліографічні покажчики про життя та діяльність гетьманів України – І. Мазепи та П. Скоропадського, бере безпосередню участь у створенні в Києві Музею гетьманства. Крім того, за роки роботи в Бібліотеці побачили світ багато його наукових праць, зокрема й дослідження, присвячене Т. Шевченку – «За покликом серця» (К., 1990).
Наукові здобутки вченого, які на батьківщині призвели до негараздів, були знані та відзначені у світі. Зокрема, у 10 томі Енциклопедії Українознавства (1984 р.), що видавалася українською діаспорою за редакцією проф. В. Кубійовича, подається стаття про Івана Шовкопляса як відомого археолога та дослідника історії археології в Україні.
У 1995 р. Указом Президента України надано почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».
Помер 13 червня 1997 р. у Києві.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел.