26 квітня народився Микола Костянтинович Зеров
Український поет-неокласик, перекладач, літературознавець, літературний критик, майстер сонетної форми та блискучий перекладач античної поезії Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року у м. Зінькові на Полтавщині. Батько був учителем, завідувачем міської школи, інспектором народних шкіл. Мати походила з дрібного землевласницького роду Яреськів з-під Диканьки.
Початкову освіту Микола Зеров здобув у Зіньківській міській школі, якою завідував батько. Разом із Миколою Зеровим навчався Павло Губенко (Остап Вишня), Михайло Тарханов (відомий художник-графік), Сергій Підгаєцький (художник-футурист).
У 1900-1903 рр. Микола Костянтинович Зеров навчався в Охтирській гімназії, а досягнувши тринадцятилітнього віку, сам приїхав до Києва, і вступив до Першої Олександрівської класичної гімназії. Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.
У 1912 р. з’явилися перші статті та рецензії Миколи Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада».
М. К. Зеров здобув вищу освіту на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира в Києві. Був призначений на посаду викладача історії Златопільської чоловічої, а потім і жіночої гімназії, де він пробув до весни 1917 р.
У квітні 1917 р. він взяв участь у роботі українського вчительського з'їзду як один із його секретарів. Викладав латину у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства з 21 вересня 1917 р. до 1 жовтня 1920 р., у 1918-1920 рр. також викладав українознавство в Архітектурному інституті.
У ці роки письменник увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що гуртувався довкола Георгія Нарбута. До нього також входили Павло Тичина, Лесь Курбас, Вадим Модзалевський. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
У 1920 р. М. К. Зеров одружився з Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю. Того ж року виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» – переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Пропорція, Овідія й Марціала та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті.
1919-1923 рр. для М. Зерова були важкими: голод 1919 р., тиф 1921 р. З 1 жовтня 1923 р. М. К. Зеров працював професором української літератури у Київському інституті народної освіти (так звався тоді Київський університет), де й розпочав читати свої блискучі лекції, які часто зривали бурхливі оплески та переповідалися серед студентів як легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
У той самий час була створена літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з лідерів якої був Микола Зеров. До неокласиків, окрім Зерова, належали Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський.
У 1924 р. вийшла перша збірка віршів Зерова «Камена», до якої, втім, було включено й перекладний розділ з античних поетів. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії».
Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались в його поезіях і в наукових та критичних працях.
Дух класики, піднесене почуття, вишукана мова творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний і байдужий до актуальних проблем.
Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 р.
Від 1926 р. Микола Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Побачила світ збірка статей «До джерел».
У 1929 р. вийшла його збірка статей «Від Куліша до Винниченка». М. Зеров передав свій архів до Всенародної бібліотеки України та складав бібліографію своїх творів.
1 жовтня 1930 р. митець очолив кафедру української літератури в цьому навчальному закладі. Викладацька робота в університеті тривала одинадцять років, доки М. К. Зерова не звільнять не з його волі.
Київський період життя вченого і поета був найбільш плідним у творчості Зерова та інших неокласиків.
Як історик літератури, Микола Зеров мав свої уподобання і симпатії. Раз по раз повертався він до творів Лесі Українки й Анатолія Свидницького, досліджуючи все нові аспекти їхньої творчості. Він написав монографії про Юрія Федьковича, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Марка Черемшину, Михайла Старицького, Якова Щоголева.
Учений-енциклопедист, природжений інтелігент не міг спокійно працювати в центральному українському університеті. Він постійно відчував на собі цькування з боку літературних ворогів. А восени 1934 р. почалися тяжкі випробування в його житті. 1 вересня М. К. Зерова звільнили з викладацької роботи в університеті, а 1 листопада – і з наукової. Того ж дня, 1 листопада 1934 р., помер від скарлатини його десятирічний син Котик (Костянтин).
У січні 1935 р. М. Зеров виїхав до Москви. Він намагався отримати замовлення на переклади, влаштувався на службу по лінії кіно.
В ніч із 27 на 28 квітня 1935 р. у Москві Миколу Зерова заарештували. 20 травня доправили до Києва – для проведення «слідчих дій». Письменника звинуватили в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Єдиними «доказами» існування цієї «організації» стали вилучені під час обшуку книги «Чорна рада» П. Куліша та «Політика» Г. Косинки. Згодом Миколу Зерова було засуджено до 10 років виправних робіт у таборі та відправлено до Карелії. 9 жовтня 1937 року його було засуджено до розстрілу. Микола Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.
Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину».
У 1958 р. Микола Зеров був реабілітований посмертно.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел