18 березня народилася Надія Віталіївна Суровцева
«Я можу дати тільки те, що я маю… Тільки так, як умію… Але віддаю це тобі так радо і безоглядно, як та дівчина в старовинній легенді далекої Індії, що кинула на шлях, де йшов її коханий, усі скарби, що їх мала, і щасливо дивилась променистими очима на червону стежку розчавлених кінськими копитами рубінів…». Н. В. Суровцева
Українська громадська діячка, журналістка, історикиня, редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР, майже 30-річна ув'язнена сталінського режиму (1896-1985), жінка-легенда Надія Віталіївна Суровцева народилася 18 березня 1896 року в Києві в родині вчительки та адвоката. Тато ‒ Віталій Сирівець походив з родини поміщиків з Полтавщини. У родині панував дух Шевченка. Дівчинка з дитинства вивчала французьку та німецьку мови, навчалася малювання.
Надія навчалася у гімназії. Брала участь в археологічних розкопках з улюбленим учителем історії Данилом Щербаківським. Закінчила гімназію з золотою медаллю. Далі – вищі Бестужевські курси в Петербурзі, які не закінчила через війну та революційні події, під час яких повернулася в Україну.
Українська революція 1917 року кинула її у вир громадської та державної праці. Спершу – в Умані, де 1917 року з’явилися її перші публіцистичні й белетристичні виступи у газетах «Голос провинции» і «Вільна Україна». За часів Центральної Ради Н. Суровцева – діловод у Секретаріаті внутрішніх справ, пізніше – завідувачка загального відділу Секретаріату (міністерства) закордонних справ (допомогло вільне володіння двома європейськими мовами – французькою і німецькою). В часи гетьманату вона – начальниця дипломатичного відділу (пізніше – відділу преси) Міністерства закордонних справ. В кінці 1918 року у складі дипломатичної місії Директорії УНР виїхала за кордон.
У 1919–1925 роках Н. Суровцева навчається на філософському факультеті Віденського університету, захищає докторську дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності». Викладає у вищій агрономічній школі, працює у комітеті допомоги жертвам голоду в Україні. У складі Інтернаціональної Ліги миру і свободи виступає на конгресах у Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні та інших містах. Активно публікується у пресі. Німецькою мовою виходять її переклади українських казок. Українською – переклади Короленка, Дікенса, Скотта, Веллса, Мопассана та інших.
1925 року Н. Суровцева повертається в Україну. У Харкові активно включається в мистецьке й громадське життя, приєднується до кола передової інтелігенції, пише і готує до видання свої твори. У 1927 р. Надія арештована у Харкові, стала однією з перших жертв більшовицьких репресій ‒ відмовилася шпигувати за друзями. Вона на 29 років викреслена з літературного (та й узагалі нормального) життя. Відтоді розпочинається шлях її на Голгофу незламності й життєспроможності. То були роки в'язниць та заслань, за яких її ще двічі заарештовували. За ці роки Надія Віталіївна пережила й дуже короткотривале одруження з таким же невільником Дмитром Олицьким. Прожила з обранцем аж… вісім місяців, а потім забрали її, а згодом і його. Чоловіка Надії розстріляли у жовтні 37-го, а Надія Віталіївна про це навіть не знала. Перебуваючи на засланні на Колимі, захопилася їздою на мотоциклі. На засланні перебувала до 1954 р.
1957 року, завдяки допомозі П. Тичини, О. Вишні, М. Бажана, Надія Віталіївна реабілітована. Жила в Умані. Працювала на громадських засадах в Уманському краєзнавчому музеї, разом з М. Комарницьким збирала матеріали про видатних людей Уманщини, працювала над історією парку «Софіївка», разом з М. Бажаном, Ю. Смоличем, П. Троньком сприяла реставрації костелу та організації в ньому картинної галереї.
Духовна краса, ерудиція, внутрішня інтелігентність приваблювали до Н. Суровцевої багатьох людей. Її дім стає центром культури, вільної громадської думки. Але «охоронці безпеки» проводили тут обшуки, вилучали літературні матеріали. І так тривало до самої смерті…
Померла Н. В. Суровцева 13 квітня 1985 року на 90-му році життя.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел