18 червня народився Феофан Прокопович

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський Володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

Феофан Прокопович обійшов пішки всю Європу. Відвідував університети в Лейпцигу, Халле, Єні. У 1701 році в Римі поступив в прославлену тоді єзуїтську колегію св. Афанасія, засновану для греків і слов'ян. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, окрім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами великих гуманістів Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. Прослухавши в цій колегії повний курс, начитався історичних, богословських і філософських творів, а також у давньокласичну літературу і своїми видатними даруваннями привернув до себе увагу папи Климента XI, але не побажав залишитися в Римі та в 1704 році повернувся до Києва, де повернувшись у православ'я, став викладати в Києво-Могилянській академії спочатку поетику, потім філософію і, нарешті, богослов'я. По всіх цих предметах демонстрував чудову для свого часу ясність викладу і відсутність схоластичних прийомів.

Петро I у 1716 році покликав його в Петербург для здійснення реформи церкви  та програми загального підвищення рівня культури Московії, яку молодий цар вирішив зробити імперією. У цій справі він міг спертися тільки на іноземців, оскільки сама Московія в той час не мала ні інтелігенції, ні культурного або просто освіченого класу. Вся передова і вільна думка зазвичай допускалася в допетровській Московії лише відповідно до політико-ідеологічних потреб трону, після чого піддавалася розгрому і придушенню; в черговий раз наповнювались монастирські в'язниці й дискримінувалися світлі уми. З іноземців найближчими й географічно і лінгвістично до московитів були українці, які лише недавно ввійшли в орбіту далекого лісового князівства, що стало в 17 столітті царством.

Однак це царство, маючи великі претензії, безнадійно відставало від інших європейських держав за рівнем свого розвитку. Петро, керуючись імперськими амбіціями, піддав Київ інтелектуальному розгрому, примусово перевізши в Москву і Петербург всіх його відомих вчених богословів, які здобули освіту не тільки в Києві, а й у Кенігсберзі, Лейпцизі, Лейдені, Геттінгені, Оксфорді чи Единбурзі. Крім Прокоповича Петро забрав з Києва таких відомих вчених, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Гавриїл Бужинський, Маркел Радишевський і багатьох-багатьох інших.

Яскравий діяч українського православ'я, для України Феофан Прокопович не був винятком, оскільки був одним з багатьох освічених богословів і вчених, що складали славу Києво-Могилянського колегіуму. Однак він виявився абсолютно унікальним для російського православ'я, яке не мало подібного єпископа за всю свою історію - ні до, ні після Феофана. Тому, як написано в енциклопедії Брокгауза та Ефрона, Ф. Прокопович назавжди залишиться однією з центральних фігур російської історії 18 століття.

Феофан Прокопович встиг проявити себе в багатьох науках і буквально у всіх видах літературної майстерності, як церковної, так і світської. Він і богослов, і проповідник, і каноніст. Він також юрист, історик і поет. Рівень його обдарування у різних областях теж був різним, але обдарувань було і чимало. Українець Прокопович надзвичайно сильно вплинув на знаменитого російського поета молдаванина Антіоха Кантемира, сатира якого нерідко є тільки перифразом проповідей Феофана. Настільки ж сильним був його вплив на автора першої капітальної праці з російської історії В. Татіщева, погляди якого на російську історію і сучасність вироблялися в школі Феофана.

Таким чином Феофан Прокопович стоїть біля витоків російської поезії (разом з білорусом С. Полоцьким і молдаванином А. Кантемиром) і російської історичної науки. Цікаво і те, що батьком російського театру був Дaнило Туптало, батьками російської живопису ‒ Дмитро Левицький, Антон Лосенко і Володимир Боровиковський, батьком російського роману ‒ Василь Нарежний, батьком російської літератури світового рівня ‒ Микола Гоголь. Всі українці!

Ф. Прокопович разом з Григорієм Сковородою стоїть і біля витоків філософії. Разом з тим, не можна не згадати й про те, що багато українських вчених звинувачують Феофана Прокоповича в зраді України. Одні вважають, що, усвідомивши, що російський деспотичний намір володіти Україною серйозно і надовго, Феофан вирішив хоча б сприяти пом'якшенню моралі московських деспотів і направити їх державне будівництво в бік цінностей. Настала Епоха Розуму і пов'язаного з нею освіченого абсолютизму (Феофан і створив його ідеологію на російській основі). Інші майже прямо звинувачують Прокоповича у властолюбстві, інтриганстві й колабораціоністській діяльності, спрямованій на всебічне зміцнення російського абсолютизму і підпорядкування йому усіх українських вольностей. Дійсно, Прокопович став основним ідеологом реформ Петра I, спираючись у своїй теорії держави на праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуфендорфа та інших теоретиків раннього Просвітництва. І цей його внесок в реформи Петра був вельми позитивний. Водночас саме Феофан Прокопович став при Петрові I автором чисто ідеологічних тез про вигаданий «триєдиний російський народ». Ця концепція архієпископа Феофана згодом стала в Російській імперії офіційною, хоча й суперечить даним науки. Нарешті, саме Феофан Прокопович запропонував Петру I назвати з'єднану з Україною Московію Російською імперією. Він запропонував запозичувати у греків їх слово «Ρωσία», яким вони називали всі простори на північ від них, окультурені древнім Києвом і церковно підлеглі Константинополю, і додати до назви другу літеру «с», перетворивши грецьку «Росию» до новомосковської «Росії». У цьому трагічна іронія історії. Українці дали своєму агресивному північно-східному «великому брату» буквально все, від літератури, живопису та філософії аж до самої назви країни. І у відповідь заслужили від нього лише хамське презирство, злісну неповагу і глибоку ненависть. Теоретично обґрунтовуючи абсолютистську владу освіченого монарха, Прокопович доводив правомірність привілеїв дворянства та необхідність кріпацтва, проте засуджував жорстоке ставлення російських поміщиків до своїх підлеглих.

Потрапивши в атмосферу частих переворотів, інтриг, доносів, підступів і лукавства серед російської вищої світської та церковної верхівки, Феофан Прокопович прикладом власного життя нерідко заперечував ним-таки обґрунтовані істини про високе покликання людини, яка, як вінець творіння природи, має жити порядно й чесно. Він, ясна річ, не був позбавлений вад тогочасного суспільства, а часом був і виразником його непривабливих сторін, борючись зі своїми супротивниками й догоджаючи черговому монархові, аби не втратити свого високого становища в державі. Але попри це Феофан Прокопович залишився в історії України як один найбільших письменників, вчених, церковних і політичних діячів початку XVIII століття.

Помер Феофан Прокопович 19 вересня 1736 в  Санкт-Петербурзі. Похований у Новгородському Софійському соборі.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел