«Не зупинюсь, не похитнуся,
Нехай хурделиця сніжить,
Бій хворобі... Я – сміюся!
Триматись буду! Буду жить!..
Хай сто недуг і бід на душу –
Впаду і знову підведусь.
Бо кедром я стояти мушу,
Бо я до тебе, сонце, йду...»
Орися Яхневич
Українська письменниця, поетеса, авторка пісень Орися Михайлівна Яхневич народилася 17 жовтня 1947 року в селі Семенівка на Городенківщині в родині сільського коваля. Це ім’я живе на вустах кожного придністровця, і не тільки. Про неї знають і кияни, одесити і львів’яни, навіть канадці та американці. Мабуть, багато із тих, хто знайомий з Орисею Михайлівною тільки через поезію задавали собі запитання: хто вона?
З семи років дівчинка після застуди і якогось невідомого вірусу злягла на довгі 25 років і вже була безнадійною після висновків лікарів, але з допомогою Господньої сили мужньо переборола слабкість і віднайшла крок за кроком наснагу до життя. Щоб не померти і якось припинити хворобу, що могла довести її до смерті, Орися погодилася на болючу операцію, коли треба було окремо ламати кінцівки рук і ніг. А ламати лікарі могли тільки без анестезії, яку заборонено Орисі давати, щоб не заснула назавжди. Ламали та розривали скручені хворобою руки й ноги впродовж двох найтяжчих років кожної п'ятниці. А після кожного ламання накладали гіпс.
Довелося Орисі екстерном навчаючись закінчувати школу (в цьому їй посприяли рідна сестра-близнючка Мирослава, сусідка-подружка Параска й учителька Семенівської школи та мама). Ровесниці поволі ставали дівками, одружувалися, а гірка доля позбавила її права кохати, тримати на руках немовля, та не вбила юної душі, не зачерствіло серце. Настав час, і вона зрозуміла: кричати немає сенсу. Що поможе? Заспокоїлася. Знайшла розраду в віршах.
В 1977 році побачила світ перша книжка поетеси «Я іду» з передмовою відомого поета Дмитра Павличка. В 1984 році вийшла друком друга поетична книжка Орисі Яхневич − «Путь».
В 1985 році її прийняли до Спілки письменників України. І тоді ж вона вступила до всесоюзного літературного інституту імені Горького (щоправда, не вдалося його закінчити – через хворобу та подальші суспільні процеси).
За 50 років літературної праці в Орисі Яхневич назбиралося 11 поетичних книг «Сонце і гроза» (1993), «Нескорена» (1994), «Чари любові» (1996), «Тепло любистка» (1996), «Еще не вечер» (1997), «Молімось» (2003), «Крізь час і простір» (2005), «Горіння» (2008), «Назустріч сонцю» (2012) та інші. Вона має сотні публікацій в періодиці. І найголовніше – є свій читач. Розумний і добрий. Орися Михайлівна не є з авторів, які вправляються в естетичному фіґлярстві. Вона дуже проста у поетичній формі. Її вірш близький до народної пісні, він легкий, мелодійний, наспівний. Інколи О. М. Яхневич вдається до форми поетичного переспіву (на рівні теми, ритму). Вона залишається у річищі народної поезії: проста форма, народне моралізаторство, сільська дидактика, а ще вірші-присвяти. Але в цілому – це світлий пласт Українського Слова, можливо, світліший, аніж сама правда про внутрішнє життя Орисі Яхневич. Поетичні твори мисткині свідчать про її мужність. Доля забрала у неї фізичне, але дала духовне здоров’я, яке стало світочем у її житті. Для неї поезія – це опора і надія, яка дає їй наснагу іти до Сонця.
Орися Михайлівна Яхневич – член Національної спілки письменників України, лауреатка кількох літературних премій, зокрема імені Тараса Мельничука, Григорія Никифорука, Леся Мартовича. Має почесну відзнаку «За подвижництво в культурі Прикарпаття» (2007).
Мати до своєї смерті у 2007 році доглядала за Орисею, згодом цим став займатись племінник Іван Андрухович, який працює в районному відділі освіти.
Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел
Оновлено: жовтень, 2025