9 лютого відбулося повстання холодноярців у Лук'янівській в'язниці

Найвідомішою була Холодноярська республіка, яка існувала на теренах сучасних Черкащини та Кіровоградщини. Вона охоплювала близько 30 сіл та хуторів. Повстанці з Холодного Яру змогли навіть на певний час заволодіти містом Чигирин.

Більшовицька влада придушувала повстанський рух, застосовуючи весь можливий злочинний апарат: масові каральні акції, публічні страти родичів повстанців, захоплення в заручники цілих населених пунктів, жителів яких підозрювали у допомозі рухові спротиву більшовицькій окупації.

Все це, з одного боку, посилювало лють повстанських загонів, а з іншого – в умовах постійної нестачі продовольства та зброї, через терор більшовиків, а також без звʼязку з українським урядом на еміграції – повстанський рух на початку 1921 р. за визволення України став суттєво занепадати. Винятком залишався регіон Холодного Яру на Черкащині, де діяла однойменна «Холодноярська організація». На відміну від деяких інших «повстанських республік», холодноярці боролися за свободу не якоїсь окремої невеликої території, а цілої України. Вони вважали Холодний Яр невіддільною складовою Української Народної Республіки та визнавали її закони.

Щоб ліквідувати антибільшовицький осередок була спланована операція з кодовою назвою «Заповіт». 29 вересня 1922 р. ВУЧК інспірувала фіктивний з'їзд повстанських отаманів у Звенигородці. Там їх і заарештували. Деякі отамани уникли пастки.

Для реалізації операції чекістами були залучені завербовані москвою колишні учасники Визвольних змагань. Агенти вдавали, що працюють над підготовкою таємного з'їзду всіх отаманів, щоб вирішити дату всеукраїнського повстання проти більшовиків.

28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість отаманів, зокрема Іван Черноусов (Чорний Ворон), Іван Лютий-Лютенко (Гонта), Герасим Нестеренко (Орел), Ялисей Черевик (Лютий). Решта ж отаманів – Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський вирушили до Звенигородки, де потрапили в полон ВНК.

Холодноярців утримували в Лук'янівській тюрмі, нині СІЗО, в Києві. Лук'янівська в'язниця була збудована в 1859-1862 рр. У приміщеннях тюрми у різні часи утримувалися як кримінальні злочинці, так і жертви політичних репресій, зокрема відомі громадські, політичні, військові діячі, представники науки й культури. Отаманів тримали в камері № 1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні тюрми.

Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року. Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Ларіона Загороднього та його товаришів.

Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу Лук’янівської тюрми вирішили дати останній бій більшовикам.

9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої до них і почали стріляти в чекістів, які охороняли в'язницю. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися. У бою, який тривав чотири години, загинуло 38 повстанців. Серед них були отамани Холодного Яру і Чорного лісу, старшини армії УНР, козаки-холодноярці та сотники корпусу Січових стрільців, які були з Галичини.

Вперше про реабілітацію учасників повстання в Лук'янівській тюрмі заговорили після відновлення Україною незалежності в 1991 році. Відновлення у правах та реабілітація холодноярців відбулися після Революції гідності, у 2016 році рішенням Апеляційного суду Київської області.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел