14 травня народився Василь Стефаник
«А прихильником Великої України я був і буду» Василь Стефаник
Видатний український письменник, громадський та політичний діяч, майстер психологічної новели Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Після закінчення школи, у 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї, з якої його виключили за українську громадсько-політичну діяльність у 1890 році. Василь Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де навчався до 1900 р.
Перша збірка новел «Синя книжечка», яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла Василеві Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім Івана Франка, були Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська. У 1900 р. вийшла друга збірка Василя Стефаника – «Камінний хрест», яка також була сприйнята як визначна літературна подія. У 1901 р. вийшла у світ третя збірка новел Стефаника – «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів.
З 1903 р. Василь Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. – у Стецеві, а потім до кінця життя – у Русові. У 1905 р. вийшла четверта збірка письменника – «Моє слово».
У період визвольних змагань Василь Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ, під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, Василь Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів свої нові твори.
В останні роки життя Василь Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади, до яких належать такі твори: «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава Йсу» та інші. Василь Стефаник майже безвиїзно жив у рідному селі Русів, де вів життя звичайного хлібороба, а у вільний час продовжував писати.
1928 р. український радянський уряд призначив Стефанику довічну персональну пенсію, від якої він відмовився в 1933 р., дізнавшись про штучний голод і переслідування української інтелігенції. Відтоді ім'я В. Стефаника не афішувалось в УРСР до 1939 р., твори видавались з викривленням текстів.
7 грудня 1936 р. Василь Стефаник помер, залишивши по собі близько семи десятків новел.
1941 року в будинку письменника у селі Русове відкрито літературно-меморіальний музей. У 1996 році на честь Василя Стефаника була випущена поштова марка України. 1971 року у Львові встановлено пам'ятник Стефанику перед входом до Львівської наукової бібліотеки, яка має його ім'я. Ім'я Василя Стефаника має також Івано-Франківський державний педагогічний інститут.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Запрошуємо переглянути віртуальну виставку «Співець української землі», яка розкриває маловідомі сторінки життя письменника, його суспільну діяльність і твори.