14 травня  народився Василь Стефаник

З 1903 р. Василь Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. – у Стецеві, а потім до кінця життя – у Русові. У 1905 р. вийшла четверта збірка письменника – «Моє слово».

У період визвольних змагань Василь Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ, під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, Василь Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів свої нові твори.

В останні роки життя Василь Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади, до яких належать такі твори: «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава Йсу» та інші. Василь Стефаник майже безвиїзно жив у рідному селі Русів, де вів життя звичайного хлібороба, а у вільний час продовжував писати.

1928 р. український радянський уряд призначив Стефанику довічну персональну пенсію, від якої він відмовився в 1933 р., дізнавшись про штучний голод і переслідування української інтелігенції. Відтоді ім'я В. Стефаника не афішувалось в УРСР до 1939 р., твори видавались з викривленням текстів.

7 грудня 1936 р. Василь Стефаник помер, залишивши по собі близько семи десятків новел.

1941 року в будинку письменника у селі Русове відкрито літературно-меморіальний музей. У 1996 році на честь Василя Стефаника була випущена поштова марка України. 1971 року у Львові встановлено пам'ятник Стефанику перед входом до Львівської наукової бібліотеки, яка має його ім'я. Ім'я Василя Стефаника має також Івано-Франківський державний педагогічний інститут.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: травень, 2025

Запрошуємо переглянути віртуальну виставку «Співець української землі», яка  розкриває маловідомі сторінки життя письменника, його суспільну діяльність і твори.