29 лютого народився Микола Петрович Любченко 

У березні 1920 року Любченко вступив до ВКП(б). У 1921-1924 роках працював у Народному комісаріаті закордонних справ: заввідділу інформації, уповноваженим в Одесі, першим секретарем повноважного представництва у Варшаві (Польща), старшим референтом у НКЗС. У 1924-1929 роках працівник редакції газети «Комуніст» ‒ заввіділу, згодом член редколегії. У 1929-1931 роках ‒ радник повноважного представництвау Празі. З грудня 1931 року по травень 1934-го ‒ голова Української організації Всесоюзного товариства культурних зв'язків із закордоном. Водночас з травня 1933 року по 15 листопада 1934 року  ‒ член редколегії журналу «Комуніст».

Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ (СПВ) НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації, був тісно зв'язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева», і вважаючи, що перебування його на волі соціально небезпечне, 2 грудня 1934 р. ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства ‒ тримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС».

Після обшуку на квартирі, Любченка заарештували 4 грудня 1934 р. 14 січня 1935 р. підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко М. П. заперечував пред'явлені йому звинувачення, зрештою був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил».

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі обвинувачення і захисту 27 і 28 березня 1935 р. розглянула справу Миколи Петровича  Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.

Після суду в'язня відправили до Карагандинського табору ‒ Картабу, де він до 21 травня 1936 р. працював у с. Долинське. Звідси його перевели у Біломоро-Балтійський табір ‒ Білбалттаб, відтак відбував покарання в Соловецькому таборі особливого призначення (рос. ‒ СЛОН).

«Особлива трійка» УНКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 р. засудила Миколу Любченка до розстрілу. Вирок виконано 8 грудня 1937 року в Ленінградській області.

За життя Микола Петрович Любченко видав 20 книжок гумору і сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933).

Статті, фейлетони, памфлети, гуморески Микола Любченко друкував у всіх республіканських газетах і журналах.

Офіційна радянська біографія кінчається коротким реченням: «Помер у 1933 році».

Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. той вирок скасувала і кримінальну справу припинила.

Микола Любченко реабілітований посмертно.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел