«Я можу дати тільки те, що я маю… Тільки так, як умію… Але віддаю це тобі так радо і безоглядно, як та дівчина в старовинній легенді далекої Індії, що кинула на шлях, де йшов її коханий, усі скарби, що їх мала, і щасливо дивилась променистими очима на червону стежку розчавлених кінськими копитами рубінів…».
Н. В. Суровцева
Українська громадська діячка, журналістка, історикиня, редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР, майже 30-річна ув'язнена сталінського режиму (1896-1985), жінка-легенда Надія Віталіївна Суровцева народилася 18 березня 1896 року в Києві в родині вчительки та адвоката. Тато ‒ Віталій Сирівець походив з родини поміщиків з Полтавщини. У родині панував дух Шевченка. Дівчинка з дитинства вивчала французьку та німецьку мови, навчалася малювання.
Надія навчалася у гімназії. Брала участь в археологічних розкопках з улюбленим учителем історії Данилом Щербаківським. Закінчила гімназію з золотою медаллю. Далі – вищі Бестужевські курси в Петербурзі, які не закінчила через війну та революційні події, під час яких повернулася в Україну.
Українська революція 1917 року кинула її у вир громадської та державної праці. Спершу – в Умані, де 1917 року з’явилися її перші публіцистичні й белетристичні виступи у газетах «Голос провинции» і «Вільна Україна». За часів Центральної Ради Н. Суровцева – діловод у Секретаріаті внутрішніх справ, пізніше – завідувачка загального відділу Секретаріату (міністерства) закордонних справ (допомогло вільне володіння двома європейськими мовами – французькою і німецькою). В часи гетьманату вона – начальниця дипломатичного відділу (пізніше – відділу преси) Міністерства закордонних справ. В кінці 1918 року у складі дипломатичної місії Директорії УНР виїхала за кордон.
У 1919-1925 роках Н. Суровцева навчається на філософському факультеті Віденського університету, захищає докторську дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності». Викладає у вищій агрономічній школі, працює у комітеті допомоги жертвам голоду в Україні. У складі Інтернаціональної Ліги миру і свободи виступає на конгресах у Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні та інших містах.
Активно публікується у пресі. Надія Віталіївна в умовах матеріальної скрути підробляла перекладами з різних мов. У результаті з'явились переклади українською наступних книжок: «Лорд Фаунтлерой» Френсіса Годґсона Бернет, «Айвенго» Вальтера Скотта; «Подорож до Індії» Вольдемара Бонзельса, «Цвіркун у запічку» Дікенса та ін. З французької на українську й російську мови переклала книжку 1846 року про історію «Софіївки». Німецькою мовою виходять її переклади українських казок.
Надія Суровцова залишає затишний Відень, своїх студентів. Повертається 1925 року Україну, до столичного Харкова. Нове життя складалося блискуче. Досвід державної роботи, якого не мав жоден з членів уряду УРСР, знання мов робили Надію Віталіївну незамінним працівником. Приймання іноземних делегацій, міжнародні зустрічі і перемовини в уряді – до всього цього вона мала прямі доступ і стосунок.
У Харкові активно включається в мистецьке й громадське життя, приєднується до кола передової інтелігенції, пише і готує до видання свої твори.
Пробувала себе й в оригінальній творчості: подавала публіцистичні статті до періодичних видань, написала п'єсу «За ґратами» для робітничого клубу «Єдність». Її друкують харківські «Вісті», «Червоний клич», «Робітнича». «Комуніст», закордонні видання: нью-йоркські «Щоденні вісті», вінніпезька «Робітниця», канадські «Робітничі вісті»
Надію Суровцову викликали в ДПУ (Державне політичне управління) і пропонували таємно слідкувати за своїми колегами і друзями і, також таємно, писати доноси. Вона відкидає цю пропозицію, але працівник ДПУ застерігає: «Пожалєєтє!». Погрозу втілили невдовзі.
У 1927 р. Надія арештована у Харкові, стала однією з перших жертв більшовицьких репресій ‒ відмовилася шпигувати за друзями. Вона на 29 років викреслена з літературного (та й узагалі нормального) життя. Відтоді розпочинається шлях її на Голгофу незламності й життєспроможності. То були роки в'язниць та заслань, за яких її ще двічі заарештовували. За ці роки Надія Віталіївна пережила й дуже короткотривале одруження з таким же невільником Дмитром Олицьким. Прожила з обранцем аж… вісім місяців, а потім забрали її, а згодом і його. Чоловіка Надії розстріляли у жовтні 37-го, а Надія Віталіївна про це навіть не знала. Перебуваючи на засланні на Колимі, захопилася їздою на мотоциклі. На засланні перебувала до 1954 р.
1957 року, завдяки допомозі П. Тичини, О. Вишні, М. Бажана, Надія Віталіївна реабілітована. Жила в Умані. Працювала на громадських засадах в Уманському краєзнавчому музеї, разом з М. Комарницьким збирала матеріали про видатних людей Уманщини, працювала над історією парку «Софіївка», разом з М. Бажаном, Ю. Смоличем, П. Троньком сприяла реставрації костелу та організації в ньому картинної галереї.
Особовий фонд Н. В. Суровцової-Олицької налічує 1830 одиниць збірників. Більшу частину свого архіву Надія Віталіївна передала власноруч до Інституту рукопису НБУВ (тоді – відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії Наук УРСР) в 1966 та 1977 роках.
Н. В. Суровцова писала оповідання, нариси, п’єси. З під пера письменниці вийшли збірки «Весно!», «Спогади», «Листи»; оповідання «Брацлавський Цадик» (1970), «Чорна кішка» (1980); новели «Шахтарка Оля», «В Криму». У 1958 р. підготувала збірку новел «По той бік» (не видано). Основною ж її літературною працею можна вважати спогади – мемуари.
Духовна краса, ерудиція, внутрішня інтелігентність приваблювали до Н. Суровцевої багатьох людей. Її дім стає центром культури, вільної громадської думки. Але «охоронці безпеки» проводили тут обшуки, вилучали літературні матеріали. І так тривало до самої смерті…
Померла Н. В. Суровцева 13 квітня 1985 року на 90-му році життя.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Оновлено: березень, 2025