Не здобувши офіційної освіти, Маруся Вольвачівна навчається грамоти самотужки, багато читає художньої літератури. Очевидно, ще в 1870-х роках, під впливом народної пісні та знайомства з художньою літературою, вона приходить до літературної діяльності: пише вірші, оповідання, а пізніше навіть п’єси.

У 1892 році в харківському альманасі «Складка» було опубліковано дві її поезії «Думи» та «Колядка». Потім вийшло гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». У 1893 році виходить перша збірка творів Марусі Вольвачівни – «Казка про таємні слова». У 1896 році, у Харкові, – збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни».

Високу оцінку творчості самобутньої авторки з народу дав Іван Франко, який на той час був редактором «Літературно-наукового вісника» і опублікував на шпальтах цього часопису її поезії та мемуари, які є не лише коштовним матеріалом до біографії письменниці, а і дуже важливим джерелом до історії української етнографії, тодішнього побуту, звичаїв, які так блискуче знала Маруся Вольвачівна й залишила нам у спадок.

Творчі зв'язки Маруся Вольвачівна підтримувала й з іншими Харківськими культурними діячами – письменником Борисом Грінченком, українським філософом, професором Харківського університету Миколою Сумцовим, якому у 1902 р. надіслала свій зошит із записами українських народних пісень.

У творах Марії Вольвач багато мотивів, образів, а також стилістичних засобів фольклорного характеру («Доля», «Зрада дівчині» та інші). Найцікавішими у творчості Марусі Вольвачівни дослідники називають драми про нещасливе кохання «Охайнулась, та пізно», «На великім шляху», «Є каяття, та нема вороття».

У кінці 1890-х років часто бувала в навколишніх селах Харкова, де записувала народні пісні, читала селянам свої твори. У рідному селі Черемушні керувала таємним гуртком, куди входила інтелігенція сусідніх сіл (члени гуртка брали участь в селянському повстанні 1902 року).

У Харківському історичному архіві зберігаються рукописи поетеси: дві п'єси, збірка лірики, поема та інші твори. У 2007 р. було видано збірку творів Марусі Вольвачівни, яка вмістила поезії, поеми, оповідання, драми, мемуарну спадщину, фольклорні записи та фрагменти листування. Це сталося завдяки зусиллям Івана Лисенка – односельця, філолога, який захопившись творчістю талановитої землячки, досліджував та збирав у архівах і бібліотеках твори забутої письменниці, з яких упорядкував книжку.  Назвав її — «Кажи жінці правду, та не всю». Це перше повне видання художніх творів, мемуарів та листів Марусі Вольвачівни. Значна частина творів до цього взагалі не публікувалася.

У своїх спогадах Марія Вольвач колись писала, що помре не своєю смертю – так їй нагадали. Але інформації про те, як і коли померла письменниця, досі немає. За припущенням дослідника її творчості – Івана Лисенка – померла письменниця між 1905 і 1910 роками. Могили Марусі Вольвач так і не було знайдено.

Марія Степанівна Вольвач ‒ незаслужено забута українська письменниця, яка належить до маловідомих українських митців. Її постать загадкова як марево і невловима як подих вітру. Після неї лишились тільки її твори – поезія, п’єси, оповідання, живе слово та згадки її сучасників-колег. Жодного фото чи портрету, на жаль, не збереглося. Досі їй не встановлено жодного пам'ятника чи меморіальної дошки, не відкрито музеїв і садиб. До сьогодні цього імені немає в будь-яких літературних курсах чи історіях української літератури.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел