9 січня народився Борис Олексійович Чичибабін

У вересні 1945 року Чичибабіна через хворобу демобілізували. Борис відразу відновив заняття в університеті, щоправда, не на історичному, а на філологічному факультеті. Після першого курсу готувався складати іспити відразу за два роки, але йому не судилося здобути вищу освіту.

Він  продовжував писати вірші, в яких виразно проявлявся його бунтарський характер. Написане «видавав»: розрізав шкільні зошити, перетворюючи їх на книжечки, і давав читати багатьом студентам. Тоді ж він і став підписуватися прізвищем матері ‒ Чичибабін. Вірші, звичайно, не друкувались, а розходились у списках.

В червні 1946 року Бориса заарештували і засудили за антирадянську агітацію на 5 років. Під час слідства в Бутирській в'язниці Борис Чичибабін написав «Червоні помідори», що стали його візитною карткою і майже настільки ж знамениту «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики». Ці вірші, покладені на музику одним з найближчих друзів Бориса Чичибабіна ‒ актором, співаком і художником Леонідом («Лешко») Пугачовим, пізніше, у шістдесяті роки широко розійшлися по країні.

Роки з дня звільнення (червень 1951 р.) по день реабілітації(1957 р.) були найтяжчими та найстрашнішими в поета. З величезними труднощами йому вдалося прописатися в Харкові, де жили мати й вітчим. Друзів не було, роботи не було, про поновлення в університеті годі було й думати. Якийсь час Борис Чичибабін працював різноробом в Харківському театрі російської драми підсобним робітником сцени, потім закінчив бухгалтерські курси, і з 1953 року працював бухгалтером домоуправління. Тут познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною.

У 1958 році з'являється перша публікація в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин).

На початку 60-х років харківський поет довгий час живе в Москві, виступає в літературному об'єднанні «Магістраль». У 1962 році його вірші публікуються в часописі «Новий мир», харківських і київських виданнях.

У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Бориса Чичибабіна «Молодість» та «Мороз і сонце».

У січні 1964 року йому доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв'язку. Робота студії стала яскравим епізодом в культурному житті Харкова.

У 1965 році в Харкові виходить збірка «Гармонія», яка і в невеличкій мірі не відображала істинного Чичибабіна: майже ніщо з найкращих віршів поета не могло бути надруковано з цензурних міркувань.

У 1966 році на негласну вимогу КДБ Бориса Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було розпущено. За офіційною версією: за заняття, присвячені Цвєтаєвій та Пастернаку. За іронією долі в цьому самому році поета прийняли до Спілки письменників СРСР.

У житті Бориса Чичибабіна починається важкий період. До проблем з літературною долею додаються сімейні негаразди. У 1967 році поет перебуває в сильній депресії, про що свідчить вірш «Зніми з мене втому, мати смерть», «Відходить у ніч мій траурний трамвай». Але восени того самого року він зустрічає закохану в поезію шанувальницю його таланту Лілію Карась, і через деякий час поєднує з нею свою долю. Це стало для нього справжнім порятунком. Лілії поет присвятив згодом безліч своїх творів.

Кінець 60-х ‒ початок 70-х років ознаменували собою фундаментальний перелом в житті, творчості та світогляді Чичибабіна. З одного боку ‒ здобуте нарешті особисте щастя, а з ним і новий творчий злет, початок численних багаторічних подорожей по СРСР (Прибалтика, Крим, Кавказ, Росія), поява нових друзів. З іншого боку ‒ жорстоке розчарування в романтичних ідеалах радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів-, а потім і зовсім заборонених.

На початку 1968 року в Харкові друкується остання доперебудовна збірка Бориса Чичибабіна ‒ «Пливе Аврора», понівечена цензурою. У 1973 році Бориса Чичибабіна виключають з СП СРСР.

У 1974 р. поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ про те, що, якщо він продовжить розповсюджувати самвидавську літературу і читати вірші антирадянського змісту, на нього було заведено справу.

Настала пора п'ятнадцятирічного замовчування імені Чичибабіна. Весь цей час (1966–1989 рр.) він працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби харківського трамвайно-тролейбусного управління. І продовжував писати ‒ для себе і для своїх нечисленних, але відданих читачів. Публікації, дуже рідкісні, з'являлися тільки за кордоном.

У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників, твори починають друкувати. 13 грудня 1987 року Борис Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів. Успіх колосальний. Звучить його вірш «Не помер Сталін» (1959).

У 1990 р. за видану своїм коштом книжку «Дзвін» Бориса Чичибабіна було відзначено Державної премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства «Меморіал», дає інтерв'ю, здійснює поїздки в Італію та Ізраїль.

В 1994 р. він видав свою підсумкову книгу «В стихах и прозе». В листопаді, попри погане самопочуття, прийняв запрошення «Літературної газети» взяти участь у вечорі «Автограф». Помер Борис Чичибабін 15 грудня 1994 року, менш ніж місяць не доживши до свого 72-го дня народження. Похований на 2-му кладовищі Харкова.

Харків’яни бережуть пам'ять про поета. Створено фонд його імені та «Чичибабін-центр», одне з улюблених місць творчої інтелігенції. Тут кожного року проводяться поетичні фестивалі ім. Б.Чичибабіна, щорічні Чичибабінські читання.

Ім'ям Чичибабіна названо вулицю у центральній частині Харкова, в районі Держпрому, на якій поет жив у 1950-х роках. На цій вулиці встановлено пам'ятну дошку зі скульптурним зображенням поета. Меморіальна дошка також міститься на будинку, у якому жив і помер поет.

У 2018 році побачив світ повнометражний документальний фільм «Чичибабін» (реж. Вiталiй Михайлов).

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: січень, 2025