24 квітня  народився Дмитро Григорович Білоус

Після закінчення школи поїхав до Харкова, де вчився на робітничому факультеті та працював на електрозаводі. 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник. Закінчивши лише три курси навчання, Дмитро Григорович відправився добровольцем на фронт отримав поранення в перших же оборонних боях за Київ – у серпні 1941 року. Але, після тривалого лікування, у 1943 році він повернувся на фронт.

Після завершення війни Дмитро Білоус продовжив навчання на філологічному факультеті Київського університету, який закінчив 1945 року. Наступні три роки навчався там же в аспірантурі.

Свій шлях у літературу Дмитро Григорович також почав із гумористичних творів. Адже ще у роки війни, коли Д. Білоус працював на радіостанції, його гумористичний літературний хист підтримав автор відомої «Зенітки», незабутній письменник-гуморист Остап Вишня.

1948 року Дмитро Білоус дебютував як поет – вийшла його перша збірка віршів під назвою «Осколочним». Цього ж року його було прийнято до Спілки письменників.

Наступні його збірки «Веселі обличчя» (1953), «Добрим людям на здоров'я, ворогам на безголов’я» (1957) та інші. Але трохи згодом поет починає писати й для дітей: «Пташині голоси» (1956), «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Турботливі друзі» (1970), «Сад на Лисій горі» (1972), «Веселий Кут», «Гриць Гачок» та інші.

Дмитро Григорович мав абсолютний слух на рідну мову. Це дозволило йому на початку 1960-х років минулого сторіччя стати багаторічним керівником літературної студії, яка діяла при видавництві «Молодь» і з якої вийшла ціла плеяда талановитих поетів: М. Вінграновський, І. Драч, М. Сингаївський, Т. Коломієць, Д. Чередниченко, В. Стус та інші літератори. Дмитро Григорович завжди вносив веселі нотки в кожне засідання цієї поетичної школи.

У 1959 році Дмитро Білоус поїхав у відрядження до Болгарії, звідки й почалась його перекладацька діяльність. Там він займався вивченням болгарської мови та літератури, що згодом вплинуло на його переклади – завдяки йому в Радянській Україні вийшли друком збірки таких болгарських поетів, як Іван Базов, Георгій Джагаров, Дмитро Методієв, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова та ін. За якісний переклад і популяризацію болгарської літератури 1966 року болгарський уряд нагородив Д. Білоуса орденом Кирила і Мефодія І ступеня та найвищою державною відзнакою «Мадарський вершник» І ступеня. Окрім болгарської, Дмитро Білоус перекладав також з білоруської, російської, польської, литовської, вірменської, азербайджанської мов. У 1976 році перекладач став Лауреатом премії імені Максима Рильського у галузі літературного перекладу.

Значний слід залишив цей невтомний трудівник на ниві літературознавства. Писав про літературні прийоми та засоби, про творчість українських авторів; виступав у збірнику «Література. Діти. Час» зі статтями про проблеми літератури для дітей та молоді. Маючи виняткову пам'ять, написав спогади про таких велетнів українського письменства, як П. Тичина, М. Рильський, Остап Вишня, В. Сосюра, С. Олійник, Г. Тютюнник.

У 1980 році у видавництві «Дніпро» вийшла збірка «Вибране» Д.Г. Білоуса, що об'єднала ліричні, сатиричні вірші, вінок сатиричних сонетів, веселі вірші про дітей, а також переклади майстра.

У творчому доробку Дмитра Григоровича Білоуса особливо почесне місце займають твори для дітей. З далекого 1958 року розпочалася «Веселкова» сторінка творчості Д. Білоуса, коли він уперше завітав до цього дитячого видавництва. Не одному поколінню читачів відомі його книги, випущені у «Веселці» – «Упертий Гриць», «Веселий Кут», «Сад на Лисій горі», «Пташині голоси», «Лікарня в зоопарку», «Про чотириногих, рогатих і безрогих». Новою вершиною щирої поетичної праці митця стали книжки «Диво калинове» (1988 р.) та «Чари барвінкові» (1996 р.) – книжки про генетичний код нашої нації – рідну українську мову.

До них поет йшов усе життя. Книгу «Диво калинове» у 1990 році було відзначено найвищою творчою нагородою в Україні – Державною премією імені Т. Г. Шевченка (тепер Національна премія України імені Т. Г. Шевченка), а вдячні читачі назвали її душевним підручником української мови. За книжку «Чари барвінкові», у якій поет розкрив походження українських фразеологізмів, Д. Білоус став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки (1997 р.). У 2000 році видавництво «Веселка» випустило у світ ще одну книгу Дмитра Григоровича – збірку «За Україну молюся», яка є ніби продовженням і доповненням «Дива калинового» та «Чарів барвінкових», які складають своєрідну поетичну трилогію. За це видання автор відзначений літературною премією імені Олени Пчілки (2001 р.).

Книжка з таємничою  назвою «Ромен хіба не родич Рима?» (1999 р.) Д. Білоуса про рідну поетову Слобожанщину. Автор поетично розповідає про історію міст, сіл, урочищ, вулиць – Роменський шлях, Березів Яр, Зелений Гай, Боромля тощо. З теплотою і гордістю Д. Білоус змальовує образи відомих земляків – філософа Г. Сковороду, письменників М. Лукаша, І. Багряного, П. Куліша, кошового Запорозької Січі П. Калнишевського.

У 2004 році у видавництві «Українська енциклопедія» було видано збірку Д. Білоуса «Безцінний скарб: вірші про українську мову», тексти яких стануть у пригоді як школярам, так і освітянам. У змісті кожного вірша відчувається глибока зрідненість автора з українським словом і водночас вишуканість поетичної форми.

Дмитро Білоус пішов з життя 13 жовтня 2004 року. Поховано письменника на Байковому кладовищі у Києві.

18 січня 2024 р. на Дмитра Григоровича Білоуса була названа дитяча бібліотека у Києві.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел.