«Нам не треба війни, а треба просвіти!» І. Нечуй Левицький
Український прозаїк, драматург, етнограф, фольклорист, перекладач, педагог, критик, магістр богословʼя Іван Семенович Нечуй-Левицький [справжнє прізвище Левицький] народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблів Канівського повіту Київської губернії (нині селище міського типу в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) у сімʼї сільського священника. Батько Івана був освіченою людиною прогресивних поглядів, на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Від батька успадкував ораторський хист, а від матері ‒ вразливість і емоційність. Батько утримував велику домашню бібліотеку де Іван познайомився з історією України, творами Т. Шевченка, М. Гоголя. Мати письменника померла, коли йому було лише 13 років. Вона двічі народжувала двійню, що значно підірвало її здоров’я.
Початкову освіту Іван отримав у школі, яку заснував його батько для сільських дітей. Але школа проіснувала недовго ‒ її закрили за наказом панського управителя пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі, якщо всі мужики стануть грамотними.
У 1845 році вступив до Духовного училища при Богуславському монастирі. Іван був старанним та талановитим учнем, тож у 14 років, отримавши гарну базову освіту, він вирушив здобувати нові знання в Київську духовну семінарію. Його навчання тут тривало в період з 1853 по 1859 роки. Після закінчення семінарії Левицький працював викладачем церковнословʼянської мови, арифметики та географії у Богуславському духовному училищі.
Освоїв грецьку, латину та старословʼянську мови, самотужки вивчив французьку та німецьку.
У 1861 році вступає до Київської духовної академії та у 1865 році здобуває звання магістра. І. С. Нечуй-Левицький мав лінгвістичні здібності. Під час навчання в академії вивчає самотужки французьку і німецьку мови, вивчає твори української та російської класики, європейських письменників, філософів. Однак відмовився від духовної кар’єри і обрав учителювання.
Викладав у Полтаві, на території сучасної Польщі, а з 1873 року ‒ у Кишиневі. Письменник мав значний вплив на своїх учнів і наголошував на важливості пам’ятати історію свого народу. У 1885 році, після двадцяти років викладацької діяльності, він пішов у відставку та переїхав до Києва. Там повністю присвятив себе літературній праці.
Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя». Він писав свої гостросоціальні твори у надто тяжкий для української літератури час, виступав проти русифікації України, шовіністичної політики російського уряду. Його першими літературними спробами стали «Жизнь пропив, долю проспав» та «Наймит Яріш Джеря». До найпопулярніших творів письменника належать: «Дві московки», «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Хмари», «Старосвітські батюшки та матушки», «Шевченкова могила». Іван Нечуй-Левицький був одним із перших, хто розвинув жанр соціально-психологічної прози, що стала визначальною для української літератури ХХ століття.
Разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм він здійснив перший повний україномовний переклад Біблії. Іван Нечуй-Левицький ініціював видання брошур, які пояснювали історію України простим читачам. За півстоліття творчості Іван Нечуй-Левицький написав понад 50 творів: оповідання, повісті, драми, історичні нариси, літературознавчі статті та театральні рецензії.
Іван Семенович ніколи не був одружений, жив дуже скромно і всі свої гроші витрачав на книги. В кінці життя його велика бібліотека виявилася нікому не потрібною. Письменник мав дивакуваті звички. Іван Семенович завжди ходив із парасолькою та суворо дотримувався розпорядку дня. Мав звичку гуляти Києвом одним і тим самим маршрутом у визначений час. Лягав спати рівно о 22:00, навіть покинув власний ювілей, не дослухавши вітальні промови.
Останні роки життя Нечуя-Левицького були сповнені труднощами. Він мешкав у Києві на скромну пенсію, отриману від української громади, та помер у злиднях, у шпиталі для самотніх людей, без друзів та рідних. Помер видатний українець 2 квітня 1918 року та був похований на Байковому кладовищі.
Іван Нечуй-Левицький посідає почесне місце серед найвидатніших діячів української літератури. Його творчість стала символом національного відродження і розквіту української культури в ХІХ столітті. Сучасники високо цінували його внесок у розвиток української прози, а його твори досі викликають великий інтерес і повагу.
У 1938 році, до 100-річчя з дня народження письменника, в Києві відкрито пам’ятник Івану Нечую-Левицькому. У багатьох містах України, зокрема в Києві, Черкасах, Вінниці, Тернополі, є вулиці, названі на його честь. У рідному селі Стеблів, де Нечуй-Левицький провів дитинство, відкрито меморіальний музей. Також у селі збереглася дерев’яна церква, в якій служив його батько.
Твори Нечуя-Левицького перекладені багатьма мовами світу, а його драматичні п’єси досі ставлять у театрах. Літературознавці активно вивчають його творчість, зокрема у контексті національної ідентичності та літературної спадщини України.
На честь відомого письменника у 1993 році була заснована Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького.
Іван Нечуй-Левицький ‒ яскрава постать української літератури, чия творчість допомогла сформувати національну свідомість і утвердити українську літературу на європейському рівні. Його твори, що зображують складні реалії життя українців, продовжують надихати нові покоління читачів і дослідників. Письменник залишив по собі неоціненний вклад у розвиток української культури, ставши символом боротьби за національну ідентичність та соціальну справедливість. У 2023 році Міністерство освіти і науки України включило творчість Івана Нечуя-Левицького до обов’язкової програми з літератури в школах, що свідчить про визнання його значення для національної культури та освіти.
Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел
Оновлено: листопад, 2025