17 січня народився Григорій Іванович Синиця

Після закінчення школи Григорій навчався у Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім у Одеській художній школі, де один із викладачів відразу помітив здібності юнака. Він порадив Григорію вступати до Київського художнього інституту, адже саме там його талант могли б розкрити по-справжньому. Послухавшись поради, Григорій Іванович потрапив у Києві до майстерні Миколи Ракитського – одного із талановитих учнів і соратників професора Михайла Бойчука. Синицю захопили ідеї школи Бойчука з відродження українського стінопису, розквіт якого був за часів Київської Русі.

У 1934 році живописний факультет оголошено «розсадником формалізму» і всім студентам-«бойчукістам» пропонується залишити навчання. Григорій Синиця знову за конкурсом вступив до інституту, навчався 1 рік у майстерні професора Падалки. Не бажаючи зраджувати школу Бойчука, на 5 курсі він залишає інститут і займається самоосвітою. У 1941 році йому вдалося організувати власну виставку у Києві.

Під час Другої світової війни художник знаходився у колоні людей, яких нацисти гнали до Бабиного Яру на розстріл. Дивом йому вдалося врятуватися, а після війни дуже багато своїх робіт він присвятив цій масштабній трагедії в історії людства. Коли війна закінчилася, Україна дуже потребувала людей із простими робітничими професіями, тому Григорій Синиця влаштувався на Київський завод «Керамік» на посаду технолога, а також брав участь у відновленні будівель.

У 1960-х роках Григорій Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям ‒ «Українська колористична школа» ‒ шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. До їх числа входили Марія та Федір Примаченки, Ганна Собачко-Шостак та Іван Шостак ‒ народний розпис, Ганна Верес та Ганна Василащук ‒ ткацтво, Федір Олексієнко ‒ кераміка, Євмен Повстяний ‒ вибійка, Олександр Саєнко ‒ інкрустація соломкою. Григорій Синиця ‒ автор естетично-філософської праці «Колорит в образотворчому мистецтві». Разом з учнями створює ряд монументальних ансамблів ‒ з них мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.

Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади у 1968 році змушений був переїхати до Кривого Рогу. Саме тут Григорій Синиця починає працювати над своєю новою розробкою – технікою «флоромозаїки». Суть цієї техніки полягала у спеціальному клеї, який робив мозаїки митця більш довговічними. Одного разу робота «Волхви» у техніці «флоромозаїка» впала на одній із виставок і могла б просто розбитися, однак вціліла завдяки унікальному клею. Всього було створено 29 флоромозаїк, над кожною з яких художник працював від 2-х до 3-х років.

Як у багатьох талановитих митців, особисте життя у Григорія Івановича, на жаль, не склалося. Усього себе він віддавав мистецтву, чого врешті не могла сприйняти і зрозуміти жодна з його трьох дружин.

Серед його робіт: «Видубицький монастир», «Бабин Яр», «Українська старовина», «Тарасовими стежками», «Дума про могилу Тараса Шевченка», «Боги стародавнього Києва», «Спас на Берестові»; «Літописець Нестор», «Останній промінь»; ансамбль монументальних композицій: «Прометеї», «Космос», «Жива вода», «Сонце», «Земля»; «Рубін», у співавторстві з В. Зарецьким, А. Горською; монументальна композиція торгової зали в гастрономі міста Олександрія Кіровоградської області, у співавторстві з Л. Троцьким, М. Шкарапутою, «Байда»; «Запорозький марш»; «Нестор-літописець»; «Поляни»; «Світовид»; «Ковалі сучасності»; «Скіфи», «Хортиця»; «Передзвони», «Автопортрет»; «Скіфський степ», «Спалах»; «Ярослав Мудрий»; «Темрява проти світла»; «Кожум’яка – переможець», «Мадонна палеоліту»; «Зупиніться, роки»; «Світло в просторі»; «Боротьба»; «Святі руїни», «Коли цвітуть каштани»; «Шляхи минулого», «Андріївська церква», «Безупинний рух», «Київська Русь», «Славутич», «Київська осінь», «Подільські задвірки»; «Волхви»; «Блакитний Дніпро», «Кирилівська церква XII століття», «Сонячні роси Саксагані».

У 1992 році Григорію Синиці було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка – «за відродження Української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років». У 1996 році його було нагороджено почесним званням «Заслужений художник України».

Помер Григорій Іванович Синиця 10 жовтня 1996 року від інсульту.

Григорія Івановича Синицю колеги називали художником, якому вдалося обігнати час. Митець створював унікальні роботи та винаходив власні творчі техніки, що потім поєдналося у його геніальному художньому почерку. Музеї та колекціонери наперебій пропонували Григорію Синиці продати їм його твори. Однак, художник вирішив передати всі свої твори ‒ понад 500 полотен і композицій флоромозаїки у дар рідному народу.

У Кривому Розі створено музей у квартирі, де він мешкав, а у Київському політехнічному інституті діє картинна галерея, де експонуються його твори. З 2016 року у Кривому Розі щорічно проводять конкурс дитячого малюнку ім. Григорія Синиці.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Створено: січень, 2025