Embedded Files
Український письменник, «шістдесятник» Євген Васильович Концевич народився 5 червня 1935 року в селі Млинище Житомирського району в родині колгоспника. Рятуючись від голоду, 1947 року родина Концевичів переїхала до Житомира. Навчався в Житомирі, в школі № 23. У віці 17 років, невдало пірнувши у р. Тетерів, зламав хребет і втратив здатність самостійно пересуватися. Той день 1952 року назавжди залишився пам’ятним, адже, за словами літератора, він «скрутив собі в’язи й став письменником». У письменницьку й перекладацьку царину його штовхнув саме нещасний випадок, бо з дитинства хлопець мріяв стати ветеринаром і лікувати тварин. Заочно закінчив середню школу і 1963 року вступив заочно до Житомирського педінституту (нині – університет) на філологічний факультет.
Дебют Євгена Концевича як письменника відбувся наприкінці 50-х. Валерій Шевчук заніс кілька оповідань Концевича Леоніду Новиченку, який передав їх для публікації в «Літературну Україну». Коли сьогодні говорять про житомирську прозову школу, згадують чимало талановитих авторів. І ім’я Євгена Концевича, майстра коротких прозових форм, посідає достойне місце серед них. Перша збірка оповідань «Дві криниці» (1964), написана в неореалістичній манері, заявила про новий самобутній талант. Після видання збірки новел «Дві криниці», Є. Концевич вступає до Спілки письменників України. Так започаткувався тернистий шлях письменника. «Письменником я став з примусу долі», ‒ згадував Євген Васильович, у якого за плечима було вже понад сорок творчих літ.
Про творчий подвиг прикутого до ліжка письменника пішов широкий розголос. Про нього багато писали, говорили в літературних колах. Неординарна літературна доля Євгена Концевича зацікавила партійні – радянські органи, де вже зріла ідея зробити з Євгена нового героя. Про нього з’явилися публікації в пресі, посипалися захоплені листи-відгуки. Він міг би увійти в романтичний образ героя-мученика, перед ним розкривалась перспектива широко розрекламованого письменника типу Миколи Островського. Проте Є. Концевич відмовився від такої пропозиції. Душа молодого письменника тягнулася до зображення життя без партійно-комсомольського гриму. Герої його оповідань і новел – наші сучасники з їх нелегкими шляхами до пізнання істини добра, любові та справедливості.
Здалеку до будинку молодого літератора приїздили найзавзятіші шістдесятники: В’ячеслав Чорновіл, Анна Горська, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська та інші. Його домівка поступово перетворилася на осередок української ідеї на Житомирщині. Суперечки про літературу переростали в роздуми про українську мову, про долю України. Усі відвідувачі розписувалися на рушникові, а підписи потім вишивалися кольоровими нитками. Усього їх назбиралося близько 500. Не раз письменнику погрожували, що позбавлять інвалідної пенсії, постійно шантажували його дружину Майю Борисівну. У кінці шістдесятих років його хотіли виключити із членів Спілки письменників, проте ціною одного голосу на захист письменника письменники Житомирщини захистили свого побратима по перу. Партійна номенклатура не змирилась з опозицією в обласному відділенні СПУ. У спілці письменника залишили, проте створили нестерпні умови. У пресі з’явились погромні матеріали, його звинувачували у збереженні антирадянської та наклепницької літератури.
Над Євгеном Концевичем надовго нависла завіса демонстративного замовчування. Проте у суворих умовах письменник створив свій оригінальний творчий доробок. Друга книга оповідань – «Йдучи вулицею» вийшла у 1985 році. Згодом були опубліковані мемуари про житомирський літературний світ «Тутешня кава» (2000), збірка оповідань «Вона йшла усміхнена» (2002), книжка одного оповідання дванадцятьма мовами «Мамо, мамочко, прокинься» (2006), книжка малої прози «Голубині пастелі» (2009) і підсумкове видання творчої спадщини Євгена Концевича – «Клекіт глухоти» (2010). Як перекладач він учень Бориса Тена. Написав низку есе, зокрема, про свого вчителя та про Івана Світличного. Письменник Олексій Опанасюк писав про Концевича: «Це громадський діяч, це мужня людина, це честь нашого Житомира».
Євген Концевич помер у липні 2010-го на 76-му році життя, з яких 58 років він був прикутим до ліжка. Попри це, його життя і творчість є яскравим взірцем для тих, кому бракує життєстверджувального ставлення, оптимізму, сили волі й любові до світу й людей. Адже цьому навчають не лише твори Є. Концевича, а насамперед його життєвий приклад, душевна незламність і той «ніде не закорінений оптимізм».
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Оновлено: червень, 2025
Page updated
Google Sites
Report abuse