6 вересня 1928 року Рада Народних Комісарів УСРР своєю постановою затвердила новий український правопис («скрипниківський» – від прізвища тодішнього Народного комісара освіти, Миколи Скрипника – або «харківський»). Згодом, 31 березня 1929 року «скрипниківку» прийняла Українська академія наук, а 29 травня 1929 року – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові.

Правопис було схвалено демократичним шляхом, з попереднім обговоренням українськими науковцями з усіх регіонів України (Всеукраїнська правописна конференція у Харкові 1927 року). Що було важливим насамперед для дотримання двох головних писемних традицій – галицької (західноукраїнської) та наддніпрянської (великоукраїнської).

Укладачами харківського правопису були відомі українські мовознавці: А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б.Ткаченко та інші. Серед членів правописної комісії також були літератори: М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий.

Український правопис 1928 року називають також «харківським» ‒ за місцем його упорядкування  і, що важливіше ‒ соборним українським правописом. Він об'єднував звичаї мовців як східних і центральних теренів України, так і західноукраїнських земель, попри те, що в той час, коли його розробляли й ухвалювали, західні частини українських земель входили до складу інших держав.

Водночас враховувано й досвід, думки і міркування українських письменників, визначних філологів і шкільних вчителів. Це було важливо, бо утвердження нового правопису було першим кроком до повномірного впровадження української мови в освітній процес.

Тож правопис 1928 року укладався з урахуванням мововжитку всіх етнічних носіїв української літературної мови. Саме через цю його об’єднавчу функцію його і називають соборним.

Над правописом працювали різні мовознавці, але насамперед ті, хто під ту пору студіювали в Харкові питання наукового вжитку української літературної мови, її історію та діалекти. Головна роль належить упоряднику й редакторові остаточної версії правопису професорові Харківського інституту народної освіти Олексі Синявському. Також над правописом працювали харківці Леонід Булаховський, Микола Наконечний, Микола Сулима. З ними плідно співпрацювали також київські мовознавці (Олена Курило, Всеволод Ганцов, Агатангел Кримський) та західноукраїнські (Василь Сімович, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький).

Тож назва «харківський» пов’язана не лише з тим, що над правописом працювали харківські мовознавці, але також важили попередні зустрічі, дискусії, спеціальні конференції з обговорення проєкту правопису, які відбулися 1927 року в тодішній столиці УРСР. Керував усім цим процесом народний комісар освіти Микола Скрипник.

У 1929 році правопис було надруковано та розповсюджено у школах, редакціях та видавництвах.

Подія стала доленосною для історії української мови та культури, оскільки тоді утвердили на офіційному рівні єдиний правопис.

Розроблений і ухвалений на хвилі українізації, цей правопис проіснував майже 5 років ‒ вже 1933 року правописні норми «скрипниківки» визнали «націоналістичними» і затвердили новий правопис, який розпочав тривалий процес штучного наближення української мови до російської.

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел

Створено: вересень, 2025