6 жовтня народився Сергій Павлович Шелухін

С. П. Шелухін має українське родове коріння й козацьке походження. Його прапрадід Кіндрат Іванович Шолуха належав до сотенної військової старшини. Дід – Яків Васильович був колезьким реєстратором і саме в його особистих документах за з’являється перелицьоване на російський лад прізвище «Шелухін». Батько – Павло Якович понад 20 років перебував у військових лавах, воював на Кавказі, дослужився до капітана й за свою мужність відзначений орденом Станіслава 3-го ступеня та кількома медалями.

Першим учителем Сергія Шелухіна був І. Ф. Бойко – племінник Т. Г. Шевченка. Здобувши початкову освіту, Сергій вступив до Лубенської класичної гімназії, яку очолював на той час відомий український громадський діяч та письменник, викладач грецької мови М. Т. Симонов (Номис). Під час навчання в гімназії виявив неабиякі здібності: у восьмому класі уклав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості.

Сергій Павлович вступив до університету св. Володимира в Києві, де прослухав курси на фізико-математичному факультеті. У 1885 р. перевівся на юридичний факультет університету. Університетські студії поєднував із науковою роботою.

По завершенні університетського навчання життєві обставини змусили його шукати заробіток Упродовж 5 років С. П. Шелухін обіймав різні посади в окружному суді міста Єлисаветграда, був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської округи, а згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. Разом з цим займався дослідницькою й публіцистичною роботою, опублікував низку правничих статей в «Єлисаветградському віснику» та часописі «Бессарабець».

Сергій Павлович Шелухін написав 20 праць із питань права, публікація яких викликала великий резонанс. Багато його статей та нарисів у 1892-1902 рр. було надруковано у часописі «Бессарабець». Серед них – «Внебрачные дети по Бессарабским Законам», де доводилась штучність та казуїстичність чинних статей закону до позашлюбних дітей. Коли Сергій Павлович опублікував матеріал, де доводив, що однодвори та міщани, які проживають у сільській місцевості, підлягають волостним судам, а не земським начальникам, Сенат повністю погодився. Його нарис про незаконність позасудових арештів викликав скасування цієї практики.

У 1902 р. С. П. Шелухін переїхав до Одеси, де працював у суді та прокуратурі, продовжував дослідницьку та наукову роботу. Його було обрано дійсним членом «Первого Юридического общества в Одессе». У журналі цього товариства надруковано статтю «Про адміністраційні кари і закон 2 серпня 1917 р.».

Працюючи в Одесі, С. Шелухін стає співробітником петербурзького журналу «Право» та «Одеського листка», у яких друкує кілька юридичних статей щодо права жінок бути захисниками в кримінальних та повіреними в цивільних процесах, зокрема «Права женщины быть присяжным поверенным по судебным уставам 1864 г.», «Еврейские метрические записи» тощо.

Після Лютневої революції С. Шелухін у Києві став генеральним суддею в добу Центральної ради, а з перейменуванням генерального суду в Український сенат - став сенатором. Двічі був міністром юстиції та одночасно – Генеральним прокурором України. Найбільш відомим як політичний діяч став Шелухін, будучи Головою делегації України 1918 р. на переговорах з РСФРР. Його яскраві промови друкувала київська преса.

Активний в українському русі, починаючи з 1905 року: голова Революційного комітету в Одесі (1917), діяч УПСФ, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді Всеволода Голубовича (лютий-квітень 1918).

Найплідніший період державотворчої роботи Шелухіна – часи Гетьманату. 3 серпня 1918 р. наказом № 149 генеральний суддя С. Шелухін призначений сенатором.

Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном, спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924-25); деканом факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політичну історію України в Українському вільному університеті та Українському вільному педагогічному інституті ім. М. Драгоманова протягом 1921-1938 рр., член Українського Історично-Філологічного Товариства; голова Українського Комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Українського Правничого Товариства в Чехії.

Помер 25 грудня 1938 року у Празі де і похований.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел