6 вересня народився Іван Кіндратович Микитенко 

На ранню творчість Івана Микитенка вплинули, з одного боку, Микола Хвильовий, з іншого – Володимир Винниченко.

В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту». Аби мати кошти на прожиття, доводилося паралельно з навчанням підпрацьовувати двірником, вантажником у порту (про це йдеться зокрема в нарисі «На роботі», драмі «Кадри»).

Микитенко написав також безліч актуальних та дотепних фейлетонів та нарисів, багато з яких об'єднувалися у цикли: «Листи з Одеси», «На селі», «Сьогодні на селі». Вони були яскравими замальовками з натури, спостереження соціального та етнографічного характеру і стали цінними історико-літературними документами епохи.

Проживаючи в Одесі, І. Микитенко знайомиться з її багатими театральними традиціями та стає одним із активних прихильників створення постійного українського драматичного театру у місті. У 1924-1925 роках він, як керівник одеської філії Всеукраїнської спілки революційних пролетарських письменників «Гарт» (першої української літературної організації в Одесі), виступає з низкою статей, обстоюючи ідею створення такого театру.

У жовтні 1925 року Одеський державний український драматичний театр відкрився. Іван Микитенко стає першим завідувачем літературної частини нового театру, поєднуючи цю роботу з навчанням у медінституті, літературною творчістю та громадськими обов'язками. Він складає репертуар театру, пише та перекладає п'єси з російської мови, організовує пресу, сам виступає зі статтями про новий театр, перекладає «Мандат» Н. Ердмана, «Міщанина-шляхтича» Мольєра.

1929 року він створює соціальну драму «Диктатура», яка стала етапною і в його творчості, і у всій українській драматургії тієї епохи. Уривки з п'єси вперше було опубліковано в одеському журналі «Шквал».

1926 року І. К. Микитенко переїжджає з Одеси до Харкова, потім до Києва, що зумовлено його стрімким кар'єрним зростанням в українських письменницьких об'єднаннях. В результаті він очолив Спілку письменників України.

Наприкінці 1926 року був викликаний до Харкова, де 1927 року закінчує Харківський медінститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу.

У 1926-1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко ‒ школяр» (пізніша назва ‒ «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркаган». Невелика повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася. «Гавриїл Кириченко ‒ школяр» ‒ перший значний автобіографічний твір І. Микитенка. Прозова збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів, ‒ «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина») та ін., ‒ а також повісті про дітей.

Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книгу дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929 р., в російському перекладі ‒ 1930 р.).

1933 року з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» ‒ найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником (написана тільки перша книга).

Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «»Диктатура» (1929), «Світіть нам, зор» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), соціальна драма «Бастілія божої матері» (1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок».  З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх.

Іван Кідратович брав участь у проведенні Міжнарародній конференції революційних письменників у Харкові (1930 p.); був головою укр. делегації на 1-му Всесвіт. конгресі письменників у Парижі (1935 p.); представляв українську літературу на 2-му Всесвітньому антифашистському конгресі письменників в Іспанії (1937 p.), де був обраний до бюро Міжнародної асоціації письменників на захист культури.

У ці ж роки І. Микитенко активно працює як один з керівників ВУСППу, а в 1932 році стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми кращими п'єсами ‒ драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей).

Останні роки життя письменник виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933-1936) і «Дні юності» (1935-1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай» (1934), героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; надрукована 1962 р.). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках ‒ і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія    І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві і тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.

3 жовтня 1937 року на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату ‒ куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу ‒ троцькістами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі».

Наступного дня він повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці Харкова ‒ за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

У 1956 році парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І. Микитенка». Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну». Але повна реабілітація, у зв’язку із надуманістю звинувачень, відбулася 14 червня 1990 року.

За  творами письменника знято кінокартини: «Кінець Чирви-Козиря», «Соло на флейті» тощо. У с. Рівному йому відкрито Літературно-меморіальний музей. Івану Кіндратовичу присвячено документальні фільми: «Слово про письменника й громадянина» (1967), «Іван Микитенко» (1969).

На честь Івана Микитенка у Києві на Воскресенці названо вулицю. Також іменем Микитенка названо вулицю у Миколаєві.

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел

Створено: вересень, 2025