22 березня народилася Марія Ростиславівна Капніст 

Однак у сім років її дитинство трагічно закінчилося з безцеремонним вторгненням в дім та в життя її родини чекістів... Далі були розстріли її рідних комуністами, переслідування, неможливість навчатися омріяною нею акторській справі через дворянське походження.

У Києві Марія закінчує трудову школу, збирається стати бухгалтером, мріє про театр, (який шанували всі Капністи), але прекрасно розуміє, що їй не світить вступити навіть у театральну школу. Та віра в Бога, у випадок, в диво – хто б як не називав, завжди присутня у житті людини. І сталося так, що Марія повертається в Петербург чи вже тоді Ленінград і її приймають до театральної студії Юр'єва при театрі Пушкіна. Це було щастя. І там їй пророчать блискуче майбутнє. Та на жаль, студію ліквідували...

Виходить заміж. Чоловік наполягає, щоб вона стала вчитися на фінансовому факультету технікуму народного господарства. Нецікаво й сумно було вчитися на фінансиста і, залишивши чоловіка, вона знову повернулася до Ленінграда, до своєї мрії й стала студенткою театрального інституту.

Наприкінці 1934 року відбулося вбивство Кірова і через те, що Марія була з ним знайома її виключають з театрального інституту, викликають на допит і наказують виїхати з Ленінграда. Тоді її відпустили, але не забули...  

27 серпня 1941 р. М. Капніст була заарештована «за контрреволюційну діяльність» й засуджена на 8 років. Її відправляють до табору в Караганді, потім Джезказган в Казахстані. В таборі вручну виготовляє цеглу, працює на вугільних шахтах та доглядає худобу.

1949 р. Марія Капніст народжує доньку Радиславу від ув'язненого польського інженера Яна Волконського. Через народження доньки вона отримала додаткові роки каторги. Пізніше  Марії дають ще 10 років за те, що побила виховательку, яка принижувала її доньку Раду через походження її матері. Дитину забирають в інтернат. Марію переводять етапом у табір до Сибіру. Там, в нелюдських умовах, при постійних знущаннях та тортурах, які вона дивом пережила, вона не втратила себе, свою гідність та людяність. Сила духу та витривалість цієї тендітної українки вражає ‒ в тих нелюдських умовах вона змогла народити дочку, хоча всю вагітність її піддавали жорстоким тортурам, про які навіть читати нестерпно. А ще ‒ кохання всього життя, яке змушувало, зціпивши зуби (поки вона їх мала), терпіти всі муки, і якого зрештою вона сама зреклася...

Після заслання у 1958 р. Марія Капніст приїхала до Києва. Вже немолода, побита життям та радянською системою, позбавлена всього жінка мала розпочати життя заново, з нуля. Ночувала на вокзалі чи в парку, іноді ‒ в телефонній будці, на їжу заробляла як двірничка, масажистка. Здавалося, це була вже зовсім інша жінка ‒ змучена, згорьована, з загостреними до страшного рисами обличчя, запалими очима... Та якраз в цих очах і зберігся вогонь! Той, що горів в серцях її славних предків. Той, що змушував цілі війська ворогів Сірка відступати... Той вогонь, що видав її шляхетність та властиву справжнім аристократам силу, які з неї не змогли вибити ні чекісти, ні знавіснілі наглядачі в таборах. Мабуть, саме цей незламний погляд і привернув увагу одного з режисерів кіностудії Довженка.

У 1958 р. Марія Капніст була реабілітована.

З 1960 р. М. Капніст ‒ штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії ім. О. Довженка. За більше ніж 30 років Марія Капніст зіграла в 120 картинах. Вона не нехтувала ніякою роботою, знімалась у масовках, епізодах, у лахмітті й у пишному одязі, на морозі та в спеку. Вона завжди сяяла усмішкою і добротою до людей. Спершу вона грала просто мудрих і суворих жінок: мудру Мануйлиху в «Олесі», селянку в фільмі «Ми, двоє чоловіків». Найвидатніша роль Марії Капніст – Наїна в кіноказці О. Птушка «Руслан і Людмила».

Типаж акторки ‒ жінка, яка перенесла великі страждання та залишилася непереможною. Її зовнішність була створена для кінематографічного сприйняття. У неї в очах була така біографія, що навіть в маленьких епізодах їй вдавалося зайняти собою весь екран. Її називали «екзотичною птахою, що випадково залетіла у курник».

До останніх днів Марія Капніст підтягувалася на перекладині, обливалася холодною водою, дуже добре плавала, обожнювала квіти, навіть говорила з ними. Не виносила яскравого світла. І ніколи не була розчарована в людях.

Єдине, що вона ніколи не робила після повернення з каторги ‒ це не спускалася у підземні переходи. Клаустрофобія її переслідувала як наслідок роботи в шахтах.

12 жовтня 1993 р. Марія Ростиславівна поїхала на кіностудію ім. Довженка. Вона ходила коридорами студії, з усіма віталася, збирала у дворі букети осіннього листя і говорила: «Я так добре почуваюся, у мене такий гарний настрій. Яке прекрасне життя.».  Була веселою і щось тихо наспівувала. Коли вийшла зі студії вже сутеніло. Коли Марія Капніст  переходила через проспект Перемоги, вантажівка, що вискочила з-за рогу,  збила її з ніг. В машині швидкої вона весь час повторювала, що водій не винен. Її стан був критичним. Марія Капніст тихо відійшла у засвіти в лікарні.

Похована на сімейному цвинтарі у Великій Обухівці на Полтавщині.

Її історію неможливо читати без сліз, але, прочитавши її, кожен з нас отримує дещо більше, ніж сльози, відчуття суму, співчуття та обурення. Ця історія, як не дивно, дає потужний імпульс до дії, виховання самоповаги, почуття вдячності за життя та бажання жити й боротися за нього.

В останні роки свого життя М. Капніст багато зусиль доклала, щоб вшанувати пам'ять своїх предків. У Великій Обухівці працює Музей Капністів. 16 травня 2014 р. Укрпошта ввела в обіг поштову марку № 1370 «Марія Капніст. 1914-1993. 100 років від дня народження».

Чудовий український радіофільм про долю Марієтти Капніст можна послухати за посиланням: https://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=2458232 

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: березень, 2025