6 січня народився Василь Семенович  Стус 

Василь Стус самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження. Під час навчання працював в бібліотеці, де познайомився з літературним осередком ‒ О. Орачем, В. Міщенком, В. Голобородьком, членами літературного об'єднання «Обрій».

У 1959 р. газета «Літературна Україна» опублікувала перші вірші Стуса з напутнім словом А. Малишка.

З 1961 р. викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Після закінчення працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. У 1963 році вступив в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.

У 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві, де познайомився із шістдесятниками І. Світличним, М. Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965 р. В. Стус взяв участь в акції проти арештів української творчої молоді, що відбулася під час показу «Тіней забутих предків» Параджанова. Саме В. Стус закликав підвестися всіх, хто проти арештів, та склав колективний лист протесту. Наслідком для Стуса стало виключення з аспірантури.

З 1966 р. і до арешту Василь Стус працює старшим інженером відділу технічної інформації проєктно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потім ‒ старшим інженером проєктно-технологічного об'єднання.

Письменник працював кочегаром, різноробом, редактором технічної документації.

Нетривалий час В. Стус працював у Центральному державному історичному архіві УРСР, де намагався досліджувати Українську революцію 1917-1920 рр., але невдовзі один з колишніх керівників Стуса з Інституту літератури домігся його звільнення.

Стус писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег.

У 1968 р. він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Л. Брежнєву та першому секретареві КПУ М. Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакодумців. У грудні 1970 р. на похороні Алли Горської В. Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада.

У 1970 р. у брюссельському видавництві «Зимові дерева» вийшла друком друга збірка поета ‒ «Зимові дерева» (у 1968 р. поет подав рукопис цієї книги до видавництва «Радянський письменник», але, добре усвідомлюючи, що надії на видання немає, прийняв рішення про передачу її за кордон).

У 1972 р. В. Стуса заарештували та із захисника політв’язнів поет перетворився на ув'язненого. Після 9 місяців у слідчому ізоляторі його визнають винним у «антирадянській агітації і пропаганді» та засуджують до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Під час заслання був заочно прийнятий до PEN-клубу. У цьому ж році Василь Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів ‒ «Веселий цвинтар».

 У січні 1972 року був заарештований органами КДБ. Київський обласний суд визнав його винним у тому, що він «...систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що завдавали шкоди радянському державному та суспільному устрою, а також займався антирадянською агітацією в усній формі» та засудив його до п'яти років таборів суворого режиму й трьох років заслання.

Улітку 1979 року був звільнений з таборів. Працював на одному із Київських заводів формувальником у ливарному цеху. Тоді ж долучився до Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод й написав кілька правозахисних документів, зокрема заяви на захист заарештованих поета Миколи Горбаля і публіциста В'ячеслава Чорновола.

Протягом 1971-1980 рр. Василь Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (у 1985 р. Г. Бьолль за цю книгу висунув Стуса на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у видавництві «Сучасність» у 1986 р.).

У 1979-1980 pp. працював формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, з 1 лютого 1980 р. і до арешту ‒ у цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжного крайка конвеєра.

Навесні 1980 року Василя Стуса заарештовують удруге. Його визнають вкрай небезпечним рецидивістом і засуджують до десяти років ув'язнення в колоніях особливо суворого режиму й п'яти років заслання. Навіть в таких умовах продовжував плідну творчу роботу, проте більшість його віршів та поем були знищені  табірними наглядачами. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку.

28 серпня 1985 року Василя Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця.

У 1990 році в Івано-Франківську побачила світ книжка «Повернення». Того ж року в Києві вийшла збірка «Дорога болю», яку упорядкувала Михайлина Коцюбинська. Ще через рік син уже реабілітованого поета Дмитро Стус видав у Львові книжку Василя Стуса й Юрія Литвина «Передчуття. Збірка вибраних поезій». Там же згодом побачило світ кількатомне видання творів Василя Стуса.

1991 року творча спадщина Василя Стуса була визнана гідною Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. 26 листопада 2005 року Василеві Стусові посмертно надано звання Героя України з відзначенням ордена Держави.

В Україні заснована Премія імені Василя Стуса. За поезіями Стуса поставлено вистави: Поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Іду за край» (2006, Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки, Київ) та інші.

2001 року в Донецьку, на фасаді філологічного корпусу Донецького університету, де навчався Стус, встановлено барельєф на його честь. Проте пам'ятний знак знищила окупаційна російська влада 5 травня 2015 року. Також була демонтована меморіальна дошка про присвоєння імені поета аудиторії № 334 в першому корпусі університету. 23 грудня 2020 року в Києві на фасаді Національної академії наук України на вулиці Грушевського, 4 відкрили меморіальну дошку Василю Стусу та Івану Світличному. 14 липня 2021 року відкрили пам'ятник Стусу у Краматорську (скульптор Вячеслав Гутиря). Споруда встановлена на перехресті вулиці Василя Стуса і Дружби. Композиція складається з білої арки та портрета письменника в центрі. Також 1 вересня 2021 року було відкрито монумент на території економіко-гуманітарного ліцею № 8, який має ім'я Стуса. 15 листопада 2024 року у Києві на фасаді будинку по вулиці Чорнобильській, 13а відкрили меморіальну дошку з погруддям Василя Стуса. Саме в цьому будинку Василь Стус мешкав з родиною 9 місяців свого життя ‒ з серпня 1979-го по травень 1980 року, до того, як його вдруге ув'язнила та вбила радянська влада.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: січень, 2025