Embedded Files
Український громадський і політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст Андрій Васильович Ніковський (псевдоніми: А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А.; криптоніми: А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо) народився 26 жовтня 1885 р. у селі Малий Буялик Одеського повіту Херсонської губернії. Андрій Ніковський закінчив 5-ту Одеську гімназію, після чого продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Одеського університету, який закінчив у 1913 році. Вступивши в університет став членом студентської громади. Юні політики брали активну участь у боротьбі проти царського уряду, навіть виробили власну програму ‒ відродження України на соціалістичній основі.
Із середини 1906 р. Андрій Ніковський брав активну участь у роботі Одеської «Просвіти», зокрема був членом Виділу (Ради) товариства, його секретарем і бібліотекарем. Активна участь у культурно-просвітньому русі відкрила йому шлях до громадсько-політичної діяльності.
У 1913 р., після закінчення університету, переїхав у Київ і став редактором єдиної на той час щоденної україномовної газети «Рада». Після початку Першої світової війни і закриття царським урядом газети «Рада», Андрій Васильович спробував заснувати щоденну газету «Вісти», та деякий час редагував «Літературно-науковий вісник». Впродовж 1915 р. ‒ початку 1916 р. діяч був редактором і видавцем журналу «Основа» в Одесі.
Андрій Ніковський брав активну участь у створенні і діяльності Центральної Ради: входив до складу її виконавчого комітету, був одним із чотирьох заступників голови УЦР М. Грушевського, працював у декількох комісіях Ради. Влітку 1917 р. він балотувався до Київської міської думи, а на початку листопада цього ж року його було призначено комісаром м. Києва.
У середині травня 1918 року частина опозиційних до гетьманського уряд українських сил утворила Український національно-державний союз (УНДС), на чолі якого став Андрій Ніковський.
В час української державності 1917-1919 років співпрацював з Сергієм Єфремовим у громадському й літературному житті України. Разом із ним працював у київській «Раді», головним редактором щоденника «Нова Рада».
Емігрував разом з урядом УНР до Польської республіки, де в 1920 році займав пост міністра закордонних справ в уряді Прокоповича. 30 серпня 1920 в Тарнові (Польська республіка) відбулося засідання РНМ УНР, на якому ухвалено утворити комісію для розробки проєкту Конституції УНР на чолі з міністром закордонних справ А. Ніковським; за основу для подальшого обговорення (від 2 вересня до 1 жовтня) взято проєкт конституції Всеукраїнської Національної Ради.
Повернувшись у 1923 р. в Українську СРР, зосередився на науковій роботі як мовознавець і літературний критик. Активно співпрацював з ВУАН як член комісії для складання словника живої української мови і як член Історично-літературного товариства, виголошуючи в 1925 р. в рамках прилюдних доповідей Історично філологічного відділу ВУАН доповіді про проблеми української літературної мови, про роботу Б. Грінченка над словником української мови, про мову в творах О. Олеся та інших. Водночас вів далі свою літературно-критичну діяльність, виявлену ще 1919 року книжкою критичних нарисів «Vita Nova» про тодішніх поетів-новаторів Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка і Максима Рильського, беручи участь з 1927 р. у роботі над виданням творів Лесі Українки (за ред. Б. Якубського) і пишучи вступні статті до видань «Бурлачки» (1926), «Миколи Джері» (1927) І. Нечуя-Левицького, «Ніоби» О. Кобилянської (1927), «Оповідань» Т. Бордуляка (1927), «Конотопська відьма» Квітки-Основ'яненка (1927), «Гамлета» В. Шекспіра (1928) та ін. Перекладав М. Гоголя, Джека Лондона, писав статті до українських видань творів цих митців.
Офіційна радянська критика вбачала в ньому представника «внутрішньої еміграції» в Україні. У 1929 році разом з С. Єфремовим був ув'язнений, засуджений у 1930 р. як один із ймовірних керівників Спілки визволення України. Покарання відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою Управління НКВС вирок було скасовано і справу закрито. Після звільнення у 1940 р. ‒ мешкав у своєї доньки в Ленінграді, де і помер з голоду у 1942 р. під час блокади міста.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Page updated
Google Sites
Report abuse