14 лютого народився Микола Прокопович Василенко

Він працював у Києві як педагог і журналіст. Був співредактором журналу «Киевская старина», членом історичного товариства Нестора-літописця (з 1919 р. – його головою), співредактором Архіву давніх актів, з 1908 р. Микола  Василенко – член УНТК і редактор його «Записок». Того ж року, як редактора  українофільської газети «Киевские отклики», М. П. Василенка засудили на рік в'язниці. 1910 р. його обрали приват-доцентом Університету св. Володимира. Проте керівництво університету звинуватило М. Василенка в українофільстві, підтримці ним теорії М. Грушевського і заборонило читати лекції.

Микола Прокопович був засуджений за антиурядові публікації в редагованій ним газеті «Киевское слово», за «український сепаратизм» та прихильності до ідей М. С. Грушевського був відсторонений від викладацької діяльності. М. Василенко склав іспити на юридичний факультет у Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті (Одеса), практикував як адвокат.

У 1917 р.  Микола  Василенко став піклувальником Київського навчального  округу, до якого входило п'ять губерній  –  Київська, Полтавська, Чернігівська, Вінницька і Подільська. На цій посаді Василенко зняв обмеження на вступ до навчальних закладів залежно від національності та віросповідання, втілював принцип єдності школи, створив Тимчасову попечительську Раду, намагався запровадити «Закон про обов'язкове навчання української мови й літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах».

У 1918 р. став заступником Міністра освіти Тимчасового уряду, висунув ідею про заснування Української Академії Наук, яка успішно реалізується пізніше, в часи Гетьманату, коли він стане Міністром народної освіти. У цей же рік став професором Київського юридичного інституту.

30 квітня 1918 р. М. Василенко сформував кабінет міністрів і передав прем'єрські обов'язки Ф. А. Лизогубу, а сам обійняв посади міністра народної освіти та мистецтв і тимчасово виконуючого обов'язки міністра закордонних справ.

У 1918 р. М. Василенко підписав наказ про створення національної нижчої початкової школи, за яким було відкрито  40 українських гімназій і 10 реальних шкіл, 50 українських середніх шкіл, 66 приватних середніх шкіл, 29 приватних шкіл перетворено в державні гімназії та реальні школи, відкрито 12 польських і 20 єврейських шкіл. Водночас почав діяти закон про обов'язкове вивчення дисциплін українознавства – української мови та літератури, музики й українських пісень, історії та географії України в усіх середніх школах.

Завдяки Миколі Прокоповичу та його однодумцям було засновано Державний український архів, національну галерею мистецтв, театральний інститут, українські університети в Києві та Кам'янці-Подільському, Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний музей.

З поразкою визвольних змагань М. П. Василенко повернувся до викладацької роботи. Був обраний академіком Української Академії Наук по кафедрі історії західноруського й українського права де очолив Комісію зі складання біографічного словника діячів України (до 1923), Комісію з вивчення західноруського та українського права, товариство працівників (до 1926), Історичне товариство Нестора Літописця, входив до складу Архівної ради, Археологічної комісії, Всеукраїнського археологічного комітету, Комісії краєзнавства, Комісії з видання пам'яток письменства, мови та історії.

18 липня 1921 р. М. П. Василенка обирали президентом Всеукраїнської Академії Наук, але через непорозуміння з керівництвом Народного комісаріату освіти, у підпорядкуванні якого перебувала ВУАН, він з власної ініціативи залишив президентську посаду.

У квітні 1924 р. М. Василенка засудили до 10 років позбавлення волі у сфабрикованій НКВС справі «Київського обласного центру дій», але під тиском наукової громадськості та завдяки турботам дружини Н. Д. Полонської-Василенко був звільнений.

Після звільнення М. Василенко зосередився на науковій діяльності аж до розгрому академічної юридичної науки на початку 1930-х рр. В останні роки життя тяжко хворів. Помер 3 жовтня 1935 року, похований на Личаківському кладовищі в Києві

Науковий доробок вченого – майже 500 наукових та публіцистичних праць, здебільшого з історії України та історії права, серед яких монографія «Очерки по истории Западной Руси и Украины», що охоплювала період від Люблінської унії (1569) до російсько-українського договору (1654), дослідження «К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя» (1894) – одне з перших у національній історіографічній науці.

Маючи історичну та юридичну освіту, М. Василенко ще в той час, коли українське право майже всуціль розглядалося як різновид польського чи російського, почав досліджувати самобутні пам’ятки правової культури українського народу, аналізувати історію його державності.

У 1991 р. на честь Миколи Прокоповича Василенка встановлена Премія НАН України імені М. П. Василенка – нагорода Національної академії наук України вченим за видатні наукові праці в галузі держави та права України. А також у цьому році одну з вулиць у Києві перейменовано на його честь.

Гідним вшануванням пам'яті вченого стала публікація у 2006-2008 роках Інститутом держави та права ім. В. М. Корецького НАН України у видавництві «Юридична думка» вибраних творів Миколи Василенка у трьох томах.

2006 року НБУ викарбував та ввів до обігу пам'ятну монету на честь Миколи Василенка номіналом 2 гривні.

2016 року в Сумах на честь Миколи Прокоповича перейменовано частину Радгоспної вулиці.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: лютий, 2025