28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мову в Українській РСР»

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила Закон «Про мову в Українській РСР», яким визначила державний статус української мови. Закон набув чинності 1 січня 1990 р.

Українці в СРСР зазнавали тиску і русифікації. З 1938 року російська мова стала обов'язковою для вивчення в СРСР; у післявоєнний період відбулася масова русифікація освіти, теле- і радіопрограм; російську використовували майже всі радянські науковці. Крім цього, україномовні жителі УРСР задля підвищення свого статусу нерідко переходили на російську; в суспільстві існував стереотип про україномовну людину як неосвіченого жителя села.

Однак в роки перебудови ситуація почала змінюватися на краще. Поряд з утворенням таких культурно-філологічних ініціатив як Всеукраїнське Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, у публічному просторі дедалі частіше почали лунати заклики до відродження і захисту української мови. Також визначна роль у законодавчому закріпленні державного статусу української мови належить Спілці письменників, які навіть запропонували свій варіант законопроєкту.

У жовтні 1989 року українці отримали мовний закон. Він багато в чому перекликався з аналогічними актами, ухваленими у Грузії та державах Балтії.

Закон складався з преамбули та 40 статей, розміщених у 6 розділах:

1. Загальні положення.

2.Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій.

3. Мова освіти, науки, інформатики та культури.

4. Мова інформації та зв'язку.

5. Мова назв.

6. Сприяння національно-культурного розвиткові українців, які мешкають за межами УРСР.

Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час здобули українська інтелігенція та національний рух. Державні акти мали приймати українською мовою, а оприлюднюватися ще й російською. Офіційні документи, зокрема паспорт, видавалися двома мовами. 

На підставі Закону було складено й затверджено «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року».

На жаль, Закон був заангажованим.

Законом було передбачено утвердження української мови як державної поетапно в різних регіонах країни.

Водночас закріплювалося вагоме значення російської мови в Україні: службові особи зобов'язані володіти як українською, так і російською мовами, акти найвищих органів мали публікуватися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української й російської було обов'язковим.

Та всупереч Закону, російська мова в багатьох загальноосвітніх школах стала факультативним уроком, а згодом і зникла зовсім.

Та все ж це було доленосне рішення, яке вплинуло на наступні законодавчі акти у сфері культури. Принципи і формулювання із цього закону пізніше були перенесені в законодавство вже незалежної України.

Найперше, це стосується статті 10 Конституції, в якій українська мова проголошується єдиною державною; держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; гарантується вільний розвиток мов національних меншин.

Закон сприяв зміцненню авторитету української мови в усіх сферах спілкування як на національних, так і на міжнародних рівнях.

Закон діяв понад 20 років, поки у 2012 році його не замінив закон «Про засади мовної політики», більш відомий, як «закон Ківалова-Колесніченка». Останній істотно розширював функціонування регіональних (тобто російської) мов. 28 лютого 2018 року Конституційний суд України визнав документ неконституційним. З 16 липня 2019 року в Україні діє новий закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цим документом закріплюються позиції української мови в державному управлінні, сфері послуг, освіті, медійній сфері тощо. Через три роки після прийняття закон передбачає відповідальність посадових осіб за незнання мови. Також введено посаду омбудсмена з мовних питань.

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: жовтень, 2025