25 грудня народився Григорій Гурійович Верьовка

У 1919 році композитор разом з П. Тичиною та В. Магорським організовує великий самодіяльний хор, перетворений пізніше у капелу-студію ім. Леонтовича. На її базі у 1925 році відкрилась професійна музична школа, директором якої став Григорій Гурійович.

У 1923-1927 рр. працює в музично-драматичному інституті, а з 1931 – у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). У 1934 році очолив новостворений об’єднаний хор зі студентів диригентсько-хорового відділу та музичного технікуму, почав викладати диригування. З цього часу педагогічна діяльність молодого композитора і диригента стає однією з найважливіших справ його життя.

У роки Другої світової війни перебував у евакуації у Башкирії, був художнім керівником хорового ансамблю Будинку офіцерів Уфи й водночас займався науковою діяльністю як науковий співробітник Інституту фольклору та етнографії АН УРСР. В ті роки Григорій Гурійович створює патріотичні пісні «За край наш багатий» на слова М. Рильського, «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, «Уральська похідна» М. Стельмаха. З ансамблем пісні й танцю Григорій Верьовка провів понад 200 концертів перед воїнами та трудівниками Уфи.

11 вересня 1943 р. Григорій Верьовка організував Державний український народний хор, відтак сформував колектив, створив творче «обличчя» хору, заклав традиції. Розмістився колектив у Харкові, в невеликій кімнаті на вул. Сумській, №61. Там же і почався підбір артистів. Таланти розшукували по селах і містечках. До першої концертної бригади (харківської) увійшли Тамара Савченко, Галина Бережна, Марія Гришина, Наталка Лепетун, Лідія Заболотна, Іван Гур’їв. З Миргорода було запрошено 16 співаків-кобзарів, з Полтави – ансамбль бандуристів. У кожному селищі, слідом за фронтом, розпитували у людей чи є в них дівчата або хлопці, які добре співають, чи грають – прослуховували, відбирали...

У листопаді 1943 року ініціативна група хору перебирається до Києва. Диригентом призначено Елеонору Скрипчинську, яка згодом стала дружиною і першою помічницею Григорія Верьовки. Новина про набір до народного хору потрапила до населення та фронтовиків через засоби масової інформації (на той час газети, журнали та радіо). Деяких артистів розшукали листами польової пошти.

На початку 1944 року набір учасників до київської групи продовжується. Керівники викликають до Києва харківську групу і 20 січня 1944 року київська та харківська група об'єдналися. Колектив стає таким, як його звикли бачити та чути – хорова група, танцювальна та оркестрова.

3 червня 1944 року була проведена перша відкрита репетиція, на якій було показано 15 номерів з репертуару хору для представників Ради народних комісарів УРСР. Було багато дискусій щодо концертного вбрання, але Григорій Верьовка «відстояв» етнографічний варіант. Народилась ідея представити етнографічну Україну в костюмах, піснях, танцях тощо. Перші костюми – звичайні сорочки, розмальовані бузиною і намисто з ялинкових скляних прикрас.

6 вересня 1944 року у Києві відбувся перший концерт, на якому були присутні понад 300 осіб. Далі була відіграна велика кількість концертів: в театрах, госпіталях, військових частинах. Український народний хор був дієвим інструментом для підняття духу населення. Створений ним хор активно гастролював: географія його творчих подорожей простягалася від України до Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембургу, Німеччини. Візитівкою колективу стало виконання пісень мовою народів, що проживали на територіях, якими гастролював ансамбль.

Крім керівництва хором, викладання у консерваторії, Григорій Гурійович у 1943–1952 роках очолював спілку композиторів УРСР (нині Національна спілка композиторів України). Як композитор, Верьовка працював переважно з хоровою масовою піснею, займався обробкою народних пісень. Твори Верьовки широко популярні, багато які з них стали істинно народними, наприклад, «Ой, як стало зелено», «Ой, чого ти земле, молодіти стала» та інші, а також жартівливі пісні, з них українська народна пісня «І шумить, і гуде». У 1946 р. Григорій Верьовка отримав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР; 1947 р. – професора Київської консерваторії; 1948 р. – лауреата Державної премії СРСР, 1960 р. – Народного артиста УРСР.

Помер Григорій Верьовка 21 жовтня 1964 р. у Києві, похований на Байковому кладовищі. Автором надгробної скульптури митця став скульптор-монументаліст, заслужений діяч мистецтв УРСР Еліус Фрідман.

У грудні 1964 року Державному українському народному хору надано ім'я Григорія Верьовки та присвоєно статут заслуженого. Сьогодні Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Г. Верьовки налічує понад 150 учасників, а його репертуар складається більше ніж з 1000 творів.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел