24 серпня народився Левко Григорович Лук'яненко

Левка Лук’яненка називали легендою національного визвольного руху України, моральним авторитетом нації. На його долю випало майже 27 років ув'язнення, концтаборів і заслання, 72 доби у камері смертників, коли щохвилини 33-річний Левко Лук'яненко очікував виконання смертного вироку. Смертну кару йому замінили 15 роками таборів суворого режиму.

Кару відбував у Мордовії, з 1967 у р. у Володимирській тюрмі, потім знову в Мордовії.

Разом з ув'язненими шістдесятниками брав активну участь у боротьбі політв’язнів зі свавіллям адміністрації, писав і підписував різноманітні листи до радянських керівних органів і міжнародних організацій, зокрема 1969 разом із М. Горинем та І. Кандибою звернувся до Комісії з питань прав людини при ООН із протестом проти отруєння ув’язнених хімічними препаратами.

10 грудня 1975 року, у день прав людини, Левко Лук'яненко разом з іншими політв’язнями оголосив голодування: саме цього дня його вивезли до Чернігівської в'язниці, де утримували до закінчення терміну. У 1976 політв'язень вийшов на свободу та став одним із засновників Української Гельсінської групи, однак у 1977-му його знову заарештували й засудили до 10 років в'язниці та 5 років заслання. Левко Лук'яненко вийшов на свободу через 11 років – у 1988 році.

У березні 1988 року політичного та громадського діяча заочно обрали головою відновленої УГГ, яка діє як Українська Гельсінська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 року йому запропонували виїхати за кордон, однак той відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988 року Левка Лук'яненка було помилувано та звільнено із заслання. На початку 1989 року він повернувся в Україну. Влаштуватися на роботу за фахом не міг через що працював електриком в обласній дитячій лікарні.

З кінця 80-х років Левко Лук'яненко почав літературну кар'єру. За життя він написав багато книжок. Найвідомішою роботою початку 90-х стала книжка «Сповідь у камері смертників», в якій він змалював свою боротьбу за незалежність України. Серед його робіт варто відзначити такі твори: «Що далі?» (1989), «Сповідь у камері смертників» (1991), «За Україну, за її волю…» (1991), «Вірую в Бога і в Україну» (1991), «Не дам загинуть Україні!» (1994), «Народження нової ери» (1997), «У країні кленового листка» (1998), «Національна ідея і національна воля» (2008), «Незнищенність» (2008), «Де ти, доле України?» (2011), п’ятитомник «З часів неволі» (2005-2013), а також численні статті.

У квітні 1990 року на установчому з'їзді УГС його обрали головою створеної на її базі Української республіканської партії (УРП). У березні 1990 року Левко Лук’яненко було обрано депутатом Верховної Ради України І скликання від Залізничного виборчого округу № 196 (Івано-Франківська область). Згодом він став депутатом ще у трьох скликаннях (1994, 2002 І 2006 роки), а 16 червня 2007 року вийшов з Верховної ради за власним бажанням. Також на початку 90-х був членом комісії з питань законодавства та законності, членом Конституційної комісії, заступником голови Народної Ради.

З 1998 року він є головою Української асоціації дослідників голодоморів в Україні. Також свого часу був президентом Української ланки Всесвітньої ліги за свободу та демократію; членом спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку» (з лютого 2001-го); членом редакційної комісії, представником Громадянського Комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками режиму (з лютого 2001-го).

Левко Лук'яненко був Академіком Академії наук вищої школи України (АНВШУ, 2001), почесним доктором права Альбертського університету (1993, Канада).

Любив слухати українські народні пісні та музику італійського композитора Антоніо Вівальді. Улюблена книжка – «Кобзар» Тараса Шевченка. Вільний час проводив у саду й на городі. Улюблені страви – налисники й вареники із сиром.

Левко Лук'яненко володів англійською, польською, німецькою мовами, був автором численних брошур та статей. У 2015 р. видав 13-томник власних творів «Шлях до відродження», за який йому присвоєно Шевченківську премію у 2016 р.

Левко Лук’яненко від початку війни на Донбасі часто їздив на фронт, передавав бійцям книги. Війну з Росією після Євромайдану вважав неминучою: «До сьогоднішньої ситуації призвела цивілізаційна різниця між Московією і Україною. Ця війна була неминуча». Він вважав, що рано чи пізно конфлікт з Росією завершиться розпадом останньої. Тих, хто його знав вражали сила духу і бажання жити.

Указом Президента України Віктора Ющенко № 665/2005 від 19 квітня 2005 року за незламну волю, громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, значний особистий внесок у становлення і розвиток незалежної Української держави Левку Григоровичу Лук’яненко надано звання Герой України з врученням ордена Держави.

Також його нагороджували Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (22.11.2007, за активність і наполегливість у донесенні до світової спільноти правди про голодомори в Україні у XX столітті, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність), Почесною відзнакою Президента України (орден «За заслуги» ІІІ ступеня, 1992); медаллю імені Святого Володимира «Борцям за волю України» (1991, СКВУ).

Помер у реанімації лікарні «Феофанія» 7 липня 2018 року, де лікувався після інсульту.

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел

Перевірено: серпень, 2025