8 червня народилася Ольга Василівна Дучимінська (Решетилович)

Дебютувала як поетеса 1905 року, коли у львівській газеті «Діло» під псевдонімом «Ірма Остапівна» було надруковано її поезію «Послідні звуки». Пізніше «Літературно-науковий вісник» (Львів) надрукував «Іронію долі!».

1911 року вийшла перша (і єдина за життя поетеси) збірка із п'ятнадцяти віршів Ірми Остапівни «Китиця незабудьків». Збірку уклав і написав передмову до неї Микола Венгжин. Книжечка дістала схвальні відгуки критиків О. Коваленка у Києві, І. Нечуя-Левицького в Катеринославі, Н. Кобринської, С. Чарнецького і В. Ющишина у Львові.

Народна вчителька була не лише поетесою. Вона відома як феміністка. Жіночий рух захопив її з першого ж року вчительської праці. У 1906 р. О. Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською. Проводила активну громадську діяльність серед галицького жіноцтва, особливо сільського. По селах вона організовувала так звані жіночі курси, на яких навчала жінок читати та писати, економно вести господарство, допомогти хворому. Ця Вчителька створює осередок «Просвіти» (1925), засновує у селі кооператив «Селянський Союз» (1926), організовує осередок «Рідної школи» (1927). На прохання селянок у гарячу жнивну пору організовувала дитячі садки, навчала грамоти неписьменних дорослих, вчила економно вести домашнє господарство, опікувалася сиротами. Збирала пожертви для навчання обдарованих дітей з бідних родин, ночами вишивала сорочки, рушники, продавала їх, а за вторговані гроші купувала вбрання для дітей. Праця принесла їй визнання і популярність у Галичині 30-х років.

Сповнена надій і творчих задумів, зустріла Ольга Дучимінська 1949 рік, який круто перемінив життя письменниці. 23 листопада 66-річну діячку заарештували, нібито у справі замаху на Ярослава Галана. Два роки, які тривало слідство, перебувала у в’язниці. 25–26 травня 1951 року її судив військовий трибунал. Вирок ‒ 25 років таборів за статтями 54-1а та 54-11 Карного кодексу УРСР.

Багато знущань зазнала в сибірських спецтаборах, але ніколи не втрачала людської гідності. На зоні за клаптик паперу та олівець ‒ карцер. Тому складені в таборі вірші Ольги Дучимінської вивчали напам’ять і разом зі звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину.

Після смерті Сталіна, 19 червня 1956 року, справа Ольги Дучимінської була переглянута. Строк скоротився до десяти років. 19 грудня 1958 року напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років. Деякий час самотньо жила у Львові. Не мала місця, де могла б спокійно доживати віку.

На повернення додому була накладена заборона. До Львова приїхала нелегально восени 1959 року. Її прихистила у себе Ірина Вільде. Згодом їй вдалось прописатися у Самборі в Ірини Турчан ‒ родички Катрі Гриневичевої.

Після Самбора Дучимінська знайшла притулок у Чернівцях у родині Ольги Кобилянської, чи, як сама казала, «у паньства Панчуків». Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті «Червоний прапор» і варшавських українських виданнях («Український календар 1967 року», «Наше слово»).

Наприкінці життя (1977‒1988) проживала у Мирослави Антонович ‒ двоюрідної сестри Степана Бандери, яка опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і тут. Постійно погрожували виселити, не прописували. Мізерну пенсію нарахували аж у Самборі ‒ по неї їздила М. Антонович.

В останні роки життя мріяла віднайти всі друковані та рукописні вірші й видати збірку поезій. 24 вересня 1988 року, в суботу, на 106-му році життя Ольга Дучимінська померла. Похована на цвинтарі в Чукалівці, біля Івано-Франківська.

Реабілітована лише посмертно в 1992 році.

Громада села Тяпче (Івано-Франківська область) та педагогічний колектив прийняли рішення найменувати школу іменем Ольги Дучимінської. У Львові та Івано-Франківську названо вулиці на честь Ольги Дучимінської.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: червень, 2025