18 березня  народився Василь Кирилович Чапленко 

Нахил до письменницької творчості він успадкував від співучої бабусі, яка знала безліч народних пісень, та від батька, який був народним митцем. Національне почуття в ньому прокинулося під впливом Шевченкової поезії: вперше ознайомившись з «Кобзарем», він остаточно усвідомив себе українцем. Як згадуватиме згодом письменник, «І мені тоді наче в голові розвиднилося».

На «вжитках» родина розбагатіла, збудувала нову хату, придбала худобу, коней, отару овець. Але Василева мати Вустя не переставала тужити за своїми батьками. І років через три, перед Першою світовою війною, переселенці повертаються знов на Катеринославщину, до рідної Миколаївки.

Закінчив школу, потім Павлоградську вчительську семінарію (1920), учителював у с. Юр'ївка Павлоградського повіту. Продовжив навчання на мовно-літературному відділенні Катеринославського вищого інституту народної освіти, вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства (1925). Він не відбувся б як письменник і науковець, якби не сприятливе оточення – наукове і літературне. Серед його викладачів були відомі науковці. Так, лінгвістичні дисципліни у 1920-1921 роках викладав колишній професор Московського університету Олександр Пєшковський (1878-1933). Низку курсів з української філології – письменство, мову студентам читав брат академіка Сергія Єфремова Петро Єфремов.

«Сонет в українській поезії» – саме таку назву обрав молодий науковець як промоційну тему (тему для дисертації). Аналогічні розвідки на цю тему вже існували на той час у білоруському і російському літературознавстві, тому молодий науковець вирішив дослідити цей жанр на прикладі української поезії.

Василь Чапленко стрімко увірвався в українську літературу, поки в ній ще не було так багато цензорів і наглядачів. Того ж таки 1927 року в альманасі «Плуг» виходить друком повість В. Чаплі «Кругойдучі вітри», а 1929-го журнал  «Червоний шлях» друкує його повість «Братов’я». Проте великі творчі плани молодого письменника перекреслює арешт у справі «Спілки визволення України» в серпні 1929 року. Після семимісячного ув’язнення він ще з рік викладає на робітфаці, але звільнений з роботи 1932 року мусить залишити Дніпро, викладаючи на вимушеному вигнанні ‒ в Середній Азії, на Кавказі, на Кубані.

У роки війни повернувся у Дніпро, працював викладачем української мови у транспортному інституті.

У перед еміграційний період творчості Василя Чапленка (Чаплі) визначилися основні напрями його літературних і наукових зацікавлень. Він заявив про себе як обдарований молодий письменник і науковець, український патріот, чия творчість була перервана арештом і в 1930-і роки (за незначними винятками) назовні ніяк не виявлялася.

 У 1943 р. виїхав до Німеччини, потім – до США (1949). Спочатку заробляв фізичною працею (на фабриці, у шпиталі), у 1952-1953 рр. був головним редактором недільного додатка до газети «Свобода», видавав часопис «Всесвіт». Заснував в УВАН «Постійну комісію для збереження літературної та мистецької спадщини В. Винниченка».

Головні твори письменника вийшли у вільному світі – на Заході. З-під пера митця-літератора вийшло чимало доробок, більшість з яких стали головним внеском в українську літературу. Василь Кирилович є автором збірок оповідань «Малоучок» (1927), «Любов» (1946), «Муза» (1946), «Увесьденечки» (1948), «Зойк» (1957); повістей «Пиворіз» (1943), «На узгір'ї Копет-Дагу» (1944), «У нетрях Копет-даґу» (1951), «Люди в тенетах» (1951), «Півтора людського» (1952), «Українці» (1960), «Сумна доля добродія Безорудька» (1975); «Загибель Перемітька» (1961), історичного роману «Чорноморці» (1948-1957), історично-побутової комедії «Знайдений скарб» (1944), історичної комедії «Гетьманська спадщина» (1947), сатиричних творів «Ісько Ґава» (1949), драматичних творів «Третя сила» (1950), «Чий злочин?» (1952); праці «Сонет в українській поезії». Бібліографія праць прозаїка була складена ще в 1975 році його ж дружиною і налічувала близько 800 одиниць.

Найважливіша мовознавча праця ‒ «Українська літературна мова XVIII ст. до 1917 p.» (Нью-Йорк, 1955); друге видання ‒ «Історія нової української літературної мови» (Нью-Йорк, 1970). Як літературний критик виступає з позицій напряму, який він зве збагаченим реалізмом. Писав також про українізми у творчості М. Гоголя, про поодинокі проблеми української літературної мови, про етногенез слов'ян тощо. 

Помер 4 лютого 1990 р. у м. Матаван (штат Нью-Джерсі).

Постать Василя Чапленка, як і його творчість, привертає і буде привертати увагу читачів і науковців. Талант письменника є неоднорідним, яскравим та незвичним. Непроста доля, самобутній хист письменника довго залишалися поза пильною увагою дослідників, що наразі компенсується інтересом до прози письменника в сучасному літературознавстві.

У квітні 2005 року у центрi Дніпра по пр. Дмитра Яворницького, 102, на розу з вул. Василя Чапленко (на будівлі колишнього металургійного робітфаку, де викладав Василь Чапленко) відкрито меморіальну дошку на його честь.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: березень, 2025