5 травня народився Анатолій Дімаров
Український письменник, талановитий майстер української прози повоєнного часу, автор багатьох самобутніх художніх творів про часи примусової колективізації, голодомор 1932–1933 та масові репресії в Україні Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи Полтавської області. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала що чоловік помер, змінила документи та дала дітям своє дівоче прізвище Дімаров. У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932‒1933 років. Після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії 27 червня 1941 року, воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій. Нагороджений орденами та медалями.
У 1944 році він приїхав до Луцька, де прожив шість років. У повоєнні роки працював редактором газет «Радянська Україна» та «Радянська Волинь», з 1950 року очолив Львівське обласне видавництво «Радянський письменник» як головний редактор.
У 1949 році він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Впродовж 1950–1951 рр. Анатолій Дімаров навчався в літературному інституті імені Максима Горького у Москві, згодом перевівся й закінчував навчання у 1951–1953 рр. вже у Львівському педагогічному інституті. Анатолій Дімаров є автором збірок оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок» (1957), «Жінка з дитиною», «Зінське щеня» (1969) тощо. Перші романи та повісті Дімарова з'явилися наприкінці 1950-их років: «Дві Марії» (1951), «Його сім'я» (1956), «Син капітана» (1958), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (1964, 1966, 1968), «Біль і гнів» (1974, 1980), «Постріли Уляни Кашук» (1978), «Сільські історії» (1987), «Містечкові історії» (1987), «Боги на продаж. Міські історії» (1988) тощо. За другий том «Болі і гніву» був нагороджений Шевченківською премією.
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії ‒ відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964–1968) та «Біль і гнів» (1974–1980) ‒ історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат ‒ з обох творів вилучено приблизно третину роману.
Анатолій Дімаров написав кілька книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик» тощо.
Твори письменника перекладалися англійською, французькою та багатьма іншими іноземними мовами. Упродовж 65 років Анатолій Дімаров був членом Спілки письменників України, обирався членом Ради та членом Президії Національної спілки письменників України. Його творчість була поцінована високими літературними преміями та урядовими нагородами.
У 2012 році Анатолій Дімаров відмовився від ордена Ярослава Мудрого IV ступеня. Він пояснив, що «письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою вона була б. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити». Вважав, що «не може прийняти з рук людей, які штовхають країну у прірву». Помер Анатолій Андрійович Дімаров 29 червня 2014 року.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел