30 серпня народився Павло Прокопович Глазовий

Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті ім. О. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом – заступником головного редактора журналу «Мистецтво».

Після 1961 року, деякий час, працював на радіо редактором музично-гумористичної програми, потім став заступником головного редактора в журналі «Мистецтво», фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану».

Павла Глазового люблять усі ‒ і дорослі, і малі, тому що його гумор підіймає людям настрій, звільняє від страху, допомагає побачити в житті більше світлого, радісного, стати добрішими. У його творчості захоплює все: доброзичливий сміх, проста народна мова, дотепні висновки, повчальна мудрість.

Він виступав як гуморист і сатирик, працював переважно в жанрах співомовки, віршованої гуморески, байки. Друкуватися Павло Прокопович почав з 1940 року. Перша гумористична збірка «Великі цяці» вийшла у світ 1956 року.

На початку 70-х років українська культура знову опинилася під пресом влади. Твори Глазового були гострі, але відвертої антирадянщини в них не було. Щоб провчити «неслухняного» сатирика, причепилися до партійних внесків, пов'язаних з партобліком у журналі «Соціалістична культура». Павло Прокопович зміг себе «відбілити», та це нікого не цікавило – організатори цієї диверсії досягли своєї мети: поет потрапив до списку «неблагонадійних», і років сім його твори були під негласною забороною. Та все одно їх з естради читали. Павла Глазового продовжували запрошувати виступати в філармонії та до бюро пропаганди літератури, бо це були справді «касові» виступи ‒ вільних місць не було, зали ломилися від глядачів.

Першу нагороду відомий гуморист отримав вже на схилі «розвитого соціалізму» в 1988 році, ставши лауреатом премії ім. Остапа Вишні за книгу «Сміхологія». Ця книга стала наче основним звітом автора перед Богом та шанувальниками українського гумору. Після того вона витримала чисельні перевидання. З одного томика, розбитого на два великих розділи, «Сміхологія» і «Байкографія», після численних доповнень, врешті перетворилася на дві повноцінні книги. Спочатку було два видання «Сміхології» (2007), а потім незабарилась і «Байкографія» (2008). Книги, розтовстівши майже втричі, порівняно зі своїми найближчими попередниками, стали для зголоднілих шанувальників українського гострого слова настільними, замість «Біблії».

Після розпаду Радянського Союзу, народне визнання нарешті вийшло на державний рівень. Ігнорувати великого гумориста в умовах незалежної України не мали змоги. У 1996 році поет стає перший лауреатом премії ім. Петра Сагайдачного, а в 1997 році, за вагомий внесок П. П. Глазового в українську літературу, його нагороджено орденом «За заслуги». 2012 року відзначений медаллю Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата» – «За доброчинність».

Завдяки фінансовій підтримці заможних патріотів-українців, шанувальників творчості поета з усього світу, побачили світ книги з новими гумористичними та сатиричними творами: «Вибрані усмішки Павла Глазового» (1992), «Усмішки» (1992), «Нові усмішки» (1995), «Веселий світ і Чорна книга» (1996), «Сміхослов» (1997), «Велика Сміхологія» (2001), «Сміхологія: Вибране.» (2003), «Архетипи: Гумор. Сатира.» (2003). Так, завдяки меценатам з Америки Євгена Стецьківа та Богдана Ващинського побачили світ нові видання «Сміхології» та «Байкографії», завдяки українському меценату Василю Пшеничнюку вийшло у світ двотомне видання «Великої Сміхології», завдяки підтримці з Австралії по всіх бібліотеках України було роздано двокасетний альбом гуморесок у виконанні Анатолія Литвинова.

В «Архетипах» – останній книзі, виданій при житті Павла Прокоповича, від відомого гумориста «перепало на горіхи» вже сучасним політикам. Після чого поета стали ігнорувати ще відвертіше.

Останні десять років про Павла Глазового забули навіть на урядовій сцені.

П. П. Глазовий також зробив значний внесок і у дитячу літературу. Він є автором 8 дитячих книжок: «Пушок і Дружок» (1957), «Старі друзі» (1959), написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958) ‒ у співавторстві з Б. Чалим, «Іванець-Бігунець» (1963), «Як сторінка, то й картинка» (1964), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965), «Перченя» (1966), «Про Пончика, Батончика та Білого Слоника. Славний воїн Печериця» (2013), «Про Сергійка-нежалійка та клоуна Бобу. Іванець-бігунець» (2014), «Всі пригоди Перченятка» (2014), «Пригоди Барвінка та Ромашки» (2014).

Творчість П. П. Глазового – життєдайна, вона є завжди відкритою сторінкою веселої вдачі українського народу, його доброго настрою. Впродовж свого життя він опублікував 13 збірок гумору та сатири для дорослих, 8 дитячих збірок та багато інших творів. Павло Прокопович писав по 5-7 усмішок у день. Тематика його творчості мала широкий діапазон: від легкої побутової усмішки, створеної за мотивами народних жартів, до гострих сатиричних полотен. Всі вони написані майстерно, гостро та дотепно.

Жив у Києві по вулиці Льва Толстого, 25 понад 50 років досить скромно. Найбільшим його багатством були книги. Зараз на цьому будинку встановлено меморіальну дошку. Помер видатний сатирик у віці 82 років восени 29 жовтня 2004 року.

Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Книги талановитого українського гумориста і далі продовжували виходити в Україні. І не тільки улюблені всіма байки, сатира і гумор, – а й ліричні поезії, дитячі казки та проза. Адже невичерпним джерелом творчості поета були скарби живої української мови, іскристі перлини народної мудрості. Гумор Павла Прокоповича — доброзичливий, веселодайний. Байкам притаманні дотепність й влучність. Чимало байок та мініатюр мають риси народного анекдоту. Вся творчість Павла Прокоповича Глазового є життєдайною, мудрою, доброю, а гумор – тонким, гострим та влучним.

У місті Білій Церкві створено Міжнародний благодійний фонд імені Павла Глазового. 8 листопада 2011 року в Києві, на будинку по вулиці Льва Толстого, 25, де з 1951 по 2004 рік жив і творив поет-гуморист, встановлено гранітну меморіальну дошку.

У 2016 році у місті Кривий Ріг на честь письменника була названа вулиця.

Інформацію підготовлено на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: серпень, 2025