5 грудня народився Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь)

1907 року побачила світ перша збірка поезій під назвою «З журбою радість обнялась» у Петербурзі. 1909 року вийшла друком збірка «Будь мечем моїм!..». Авторську назву було заборонено цензурою, тому видання вийшло під заголовком «Поезії. Кн. II», 1911-го – збірка «Книжка третя».

Розквіт обдарованості Олександра Олеся припав на часи революційного піднесення визвольного руху 1905-907 років. Творами талановитого поета-лірика захопилася вся освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань.

Подорож Гуцульщиною 1912 року збагатила поета незабутніми враженнями. Він познайомився з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським. Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» (1915).

У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів про свої враження.

Олександр Іванович радісно зустрів повалення самодержавства, з ентузіазмом сприйняв відродження Української держави, працював на її розбудову. У 1917 році Олесь видав нову збірку поезій, у якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника. Р. 1917». В поезіях звучав пристрасний заклик до боротьби за волю та національну самостійність. Загалом, за десять років (1907-1917) поет видав п'ять збірок. Чотири з них не мали назв, лише порядкові номери. Його успіх перед Першою світовою війною, та й згодом, після буремних подій Української революції, коли чимало українців роз’їхалося по світах, був колосальним.

Після більшовицького перевороту у 1919 році Олександр Іванович Олесь виїхав за кордон і більше не повертався в Україну. Еміграція стала трагедією його життя. Письменник жив у Будапешті, Відні, Берліні, Празі. З 1923 року Олександр Олесь оселився у Чехословаччині. Він уважно слідкував за політичними подіями та літературними процесами в радянській Україні, знав про голодомор початку 1930-х рр. та політичні репресії. Найбільше Олександра Івановича потрясла трагедія родини його близьких друзів Крушельницьких, відтворена згодом в драмі «Земля обітована». На твори, писані П. Тичиною на замовлення партії, поет відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».  Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких – туга за Україною.

Творчість О. Олеся виразно поділяється на два періоди – в Україні (1907-1918) та в еміграції (1919-1944). В еміграції О. Олесь створив книги «Чужиною», «Княжа Україна», поему-реквієм «Терновий вінок», поему-збірку «Цвіте трояндами». Перу автора належить низка сатиричних п'єс: «Ви-літали орли», комедію «Ревізор з Кам’янця», лібрето до опери «Влада за кордоном», трагікомедії «Народний суд», «Шиночок на передмісті», «Фінал», «Темний ліс» тощо. Основна тема творів – туга за Україною.

В Україні протягом 1917-1930 рр. побачили світ 25 окремих видань Олександра Олеся, у тому числі російською мовою. У 1925 і 1929 роках вийшли друком збірки поезій для дітей молодшого віку, адже саме для них О. Олесь написав багато творів.

Від початку 1930-х рр. на Батьківщині письменника його твори були заборонені. Книги Олександра Олеся в Україні не видавались, поезії були вилучені із хрестоматій та збірників. Лише у 1958 році ім’я Олександра Олеся повертається до українського читача виданням вибраних поезій з передмовою М. Рильського.

У літературній спадщині митця прозові, публіцистичні та літературно-критичні статті, переклади з російської, білоруської, польської, сербської, болгарської, німецької, англійської, арабської мов. Ліричні твори О. Олеся привертали увагу композиторів М. Лисенка («Сміються, плачуть солов’ї»), К. Стеценка («Сосна»), Я. Степового («Не беріть із зеленого лугу верби»), С. Людкевича («Тайна») тощо. Останні роки Олександра Олеся були нелегкими. У вересні 1939 р. почалась Друга світова війна. Поета не покидала тривога за сина Олега (Олега Ольжича) – активного учасника руху Опору. Син називав батька «поетом гімназистів і телефоністок». Сам Олександр Олесь жодним чином не претендував на звання «високочолого пророка» чи «володаря дум». Його цілком влаштовувала любов гімназистів і телефоністок.

Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Він налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. Нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен.

22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як отримав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

3 січня 2017 року останки письменника та його дружини були ексгумовані. За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу Олеся платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олександра Олеся.

Було запропоновано перепоховати Олександра Олеся в Україні на алеї почесних поховань на Лук’янівському кладовищі або на його батьківщині – у Білопіллі на Сумщині. 13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника. 29 січня 2017 року прах Олександра Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві після панахиди у Володимирському соборі.

Понад вісімдесят композиторів – українських, чеських, французьких – поклали його вірші на музику.

Літературознавці впевнені, що, крім Тараса Шевченка, ні до, ні після Олександра Олеся рівних йому по силі поетичного таланту в українській історії не було. Іван Франко порівнював його вірші з музикою, В. Короленко назвав його «українським Гейне».

«Популярність, – писав Олесь у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, – се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається». Чоловік Лесі Українки Климент Квітка згадував, що Леся «…по виході першого тому віршів Олеся сказала, що він випередив її яко ліричний поет, і притому не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто».

2010 року в Білопіллі встановлено пам'ятник Олександру Олесю. Вулиці, названі на честь Олександра Олеся, існують в багатьох населених пунктах України.

5 грудня 2018 року в Харківській державній зооветеринарній академії (вул. Академічна, 1, смт Мала Данилівка, Дергачівський район. Нині Державний біотехнологічний університет), де навчався письменник, відкрили пам'ятну дошку.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел