22 березня народився Микола Віталійович Лисенко
«Треба пам'ятати й підкреслювати тільки одну найбільшу його заслугу: він створив собі "нерукотворний пам'ятник" як "основоположник оригінального українського національного стилю в музиці" і на основі цього стилю з’єднав Східну і Західну Україну.» Станіслав Людкевич, композитор.
Український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч, основоположник української класичної музики, засновник національної композиторської школи, українського оперного театру Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії у дворянській родині. Початкову освіту отримав від мами, яка вчила його семи мовам, музиці, танцям, гарним манерам. У 10 років вступив до приватного чоловічого пансіону в Києві, закінчив 2-гу Харківську гімназію – привілейований навчальний заклад, який свого часу закінчили видатні вчені Ілля Мечников, Олександр Потебня, Микола Сумцов. Ще під час навчання в пансіоні починає записувати народні пісні. Згодом успішно виступає у студентських концертах. Вивчає музичні твори.
Любов до українського побуту та народної мудрості Миколі змалку прищепили двоюрідні дід та бабуня за материнською лінією. Ще під час навчання Лисенко починає записувати народні пісні. Згодом успішно виступає у студентських концертах. Вивчає музичні твори. Навчався у Харківському університеті, перевівся на природничий відділ фізико-математичного факультету університету Св. Володимира, долучився до діяльності «Київської громади», брав участь у підготовці «Словаря української мови» Б. Грінченка, диригував студентським хором, був одним з організаторів недільних шкіл для робітників.
У 1867 році Лисенко виїжджає до Лейпцига, де два роки навчався в консерваторії, опановує гру на скрипці й органі, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики. Тут він видає підготовлену ще в Києві збірку українських народних пісень. З успіхом концертує європейськими сценами. З 1874 по 1876 рік продовжує навчання у Петербурзі у класі Миколи Римського-Корсакова. Після закінчення Лейпцизької консерваторії повертається до Києва, де поринає в музичне життя та громадську діяльність. Роботу в музичній школі поєднує зі збиранням та популяризацією народних пісень, якими захопився ще в юності. Крім українських записує польські, чеські, моравські, сербські, хорватські пісні під час подорожі Галичиною та Сербією у 1873 році, які потім у власній обробці включить до репертуару хорових концертів. Того ж року знайомиться із кобзарем Остапом Вересаєм і вивчає його творчість.
Брав участь у підготовці до відкриття 1903 році у Полтаві пам'ятника Івану Котляревському. У 1908 році очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію «Київський український клуб» та засновану в 1906 році першу всеукраїнську організацію ‒ «Об'єднаний комітет з спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.
Перший музичний твір М. Лисенко написав у дев'ять років. Це була популярна в той час полька. Творчий доробок композитора ‒ 10 опер на українські теми. Найвідоміші – «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Тараса Шевченка – 88), 40 хорових творів, серед них чотири кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічні твори (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальні, з них – 60 фортепіанних. За життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень та виконав понад 500 опрацювань пісень – або для голосу з фортепіано, або для хору.
У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка: музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Ці твори стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності.
Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, М. Лисенко разом з київськими студентами М. Драгомановим, П. Косачем, Т. Рильським, М. Старицьким упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.
Композитор мав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. У своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів ‒ І. Франко, Л. Українка, О. Олесь, О. Кониський тощо, а коли брав за основу вірші інших ‒ наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М. Старицьким, Л. Українкою, М. Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською й іншими.
Загальноукраїнського характеру набула пісня на слова Тараса Шевченка «Заповіт», яку у 1868 р. Микола Лисенко поклав на музику. Цей спів з величезною повагою; українці слухали його завжди стоячи.
М. Лисенко автор музики до духовного гімну України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на слова О. Кониського, який було створено у лютому-березні 1885 р.
Вперше духовний гімн прозвучав у Тернополі 1 серпня 1885 р. на літературно-мистецькому вечорі, присвяченому пам’яті відомого українського письменника та історика М. Костомарова. Духовний гімн одразу став дуже популярним у Галичині та на Буковині. На початку ХХ ст. він повернувся і на Велику Україну. Більшовицький тоталітаризм на нього наклав табу. Тільки за роки незалежності України він зазвучав з новою силою. У деяких громадах православних та католицьких церков України сьогодні існує традиція співати «Молитву за Україну» після відправи, зазвичай зі словами «Світлом Христової правди» замість рядка «Світлом науки і знання».
Помер 6 листопада 1912 року від інфаркту, збираючись на заняття в школі. Його похорон перетворився на могутню патріотичну демонстрацію українців. Протягом п’яти днів у церквах щодня правилися панахиди, а провести улюбленого композитора прийшли тисячі киян. Очолював процесію хор, який виконував твори Лисенка.
Полтавська громада, 14 вересня 1913 року, з нагоди першої річниці його смерті М. В. Лисенка опублікувала життєпис композитора (В. Будинець «Славний музика Микола Віталійович Лисенко» (видання Полтавської української книгарні, 1913).
Іменем Миколи Лисенка названі провідні мистецькі установи України, такі як Львівська національна музична академія (1903 рік), Харківський академічний оперний театр (1944 рік), Колонний зал Національної філармонії (1962), Київська спеціалізована музична школа (1944 рік), Полтавське державне музичне училище.
Ім'я Лисенка носить також провідний камерний колектив ‒ струнний квартет.
29 грудня 1965 року поруч з Національною оперою України на Театральній площі відкрили пам'ятник Миколі Лисенку. Скульптор Олександр Ковальов, архітектор Василь Гнєзділов.
Пам'ятник митцю встановили на батьківщині композитора, в селі Гриньки.
У 1986 році на кіностудії імені Олександра Довженка режисер Тимофій Левчук зняв історико-біографічний фільм «І в звуках пам'ять відгукнеться …», який показує сторінки з життя Миколи Віталійовича Лисенка. Роль композитора у фільмі виконав Федір Стригун.
У 1992 році Укрпошта випустила поштову марку і художній маркований конверт з оригінальною маркою, присвячені 150-річчю від дня народження Миколи Лисенка.
У 2002 році до 160-річчя з дня народження композитора Національний Банк України випустив ювілейну монету номіналом 2 гривні. На аверсі монети зображено нотний уривок з композиції «Молитва за Україну» (1885), на реверсі — портрет Миколи Лисенка.
Українським музикантам щорічно присуджують Премію імені Миколи Лисенка. Періодично в Києві проводять Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка.
Іменем Лисенка названі вулиці у Києві, Львові та у місті Кам'янське на Дніпровщині.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.