13 лютого народилася Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко
Видатна історикиня, науковиця, біографиня, археологиня Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко народилася 13 лютого 1884 року в Харкові, в родині артилерійського генерала царської, а згодом української армії – відомого військового історика, одного із фундаторів Військово-історичного товариства, члена Історичного товариства Нестора-Літописця Дмитра Петровича Меньшова. Батько був нащадком відомого історика Григорія Данилевського. Саме від тата дівчина перейняла любов до минувшини та старовини.
1889 р. родина Наталії Дмитрівни переїхала до Києва. У 13 років Наталію Меньшову віддали на навчання до Фундуклеївської Маріїнської жіночої гімназії. Улюбленими предметами гімназистки стали словесність та іноземні мови. Однак найбільше дівчину приваблювала історія. Її викладав молодий, талановитий, із вишуканими манерами Микола Василенко. Наталія вперше закохалася, вона танула перед учителем історії та географії Миколою Василенком. Однокласниці намалювали шарж: дівчина простягає викладачеві своє серце. Малюнок підписали: «Ось до чого приводить любов до історії». Кохання до Василенка суттєво вплинуло на життєвий вибір Наталі Меньшової – під його дією вона вибрала історичну стежку для своїх наукових студій. Елементарна освіта не задовольнила дівчину. Вона вирішила продовжити навчання і вступила на історико-філологічне відділення Київських вищих жіночих курсів при Київському університеті.
Рівень освіти, який здобула Наталія Меньшова, для тогочасної жінки був високим. Більшість її одноліток вдовольнялася лише домашньою освітою, рідше – гімназійною. Вступ до Університету святого Володимира відкрив для молодої історикині нові перспективи. Втім кар’єрі міг завадити шлюб.
Наталія захопилась жіночою історією. Зокрема, таємничими амазонками. На цій хвилі вона написала свою першу історичну роботу «Матріархат у стародавній Греції та його відображення в оповідях про амазонок». Зацікавлення феміністичною тематикою не полишало науковицю. Через п'ятдесят років вона напише одну з перших узагальнювальних праць про роль жінки в історії України – «Видатні жінки України».
Особисте життя Наталі Меньшової не вкладалося в стереотипні рамки про жінку початку ХХ століття. Вона тричі виходила заміж, розлучалася і навіть розвінчувалася. Першим чоловіком Наталі Дмитрівни став поручик Сергій Полонський. Кохання було палким. За оповідками, поручик навіть стрілявся на дуелі через свою майбутню дружину. Проте шлюб виявився невдалим. С. Полонський став нецікавим дівчині, яка стрімко здобувала нові знання. До того ж прагнув тримати дружину поруч у численних військових відрядженнях. Впродовж деякого часу Наталія кохала одруженого чоловіка. Наталія Полонська закохалася у професора Митрофана Довнар-Запольського, старшого на 17 років. Наталія мріяла вийти за професора заміж. Пронесла кохання крізь багато років, їздила з ним у відрядження. Коли ж постало питання про переїзд до Баку, Наталія завагалась і не поїхала.
Наталія Дмитрівна отримала високу, як для жінки того часу, освіту – закінчила історико-філологічне відділення Вищих жіночих курсів при Університеті св. Володимира. А в 1915 році склала магістерський іспит з російської історії. Наталія Полонська стала першою жінкою-історикинею, яку обрали приват-доценткою Київського університету. І це далося їй дуже непросто. Щоб отримати посаду приват-доцентки, магістриня історії Наталії Полонській залишався один крок – виголосити декілька публічних пробних лекцій. Проте отримати дозвіл на проведення лекцій жінці було вкрай проблемно. Варшавський університет, що функціонував тоді в еміграції, відписав: для виступу на кафедрі потребується докторський ступінь. Використовуючи зв’язки свого наукового керівника Митрофана Довнар-Запольського, Наталії Полонській усе ж вдалося прочитати лекції. Кожен виступ супроводжувався шквалом оплесків – це був успіх.
У травні 1916 року Н. Д. Полонська брала участь у розкопках в Білгородці під Києвом разом із відомими археологами Вікентієм Хвойкою та Василем Ляскоринським. Вивчаючи архіви Катеринослава, Наталія познайомилась із Дмитром Яворницьким. Вона писала у спогадах, що хотіла поставити видатному історикові запитання: «Чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною?». Наталія Полонська захопилася історією Запорозької Січі. Завдяки працям про козацьке літописання та ліквідацію Січі здобула авторитет як дослідниця.
Батько також докладав зусилля до наукових розвідок доньки. Переїхавши 1889 року до Києва, він знайшов у Київському арсеналі армійський архів за 1810–1840 роки.
У 1920 році Наталія Дмитрівна перехворіла на «іспанку», (висипний та черевний тиф, ендокардит). 54-річний професор Микола Василенко, яким вона була зачарована в гімназійні роки, під час хвороби весь час був поруч. Наталія Полонська і Микола Василенко побралися через три роки. Їхній союз називали «прекрасною, ніжною елегією». Втім шлюб припав на страшний радянський час – голод, хвороби, відсутність роботи, постійні переслідування. Попри роки поневірянь, науковиця написала у своїх спогадах: «Цей шлюб дав багато щастя обом».
У 1920-х роках її чоловік Микола Василенко потрапив під репресії. Радянці заарештували вченого за підозрою у контрреволюційній діяльності. Вирок суду був страхітливим – 10 років ув'язнення. Ситуація ускладнювалася поганим станом здоров'я Василенка: він потребував невідкладного лікування. Наталія Полонська-Василенко відчайдушно боролася за звільнення чоловіка, зверталася з листами до Михайла Грушевського, Миколи Скрипника, Агатангела Кримського. Врешті професора звільнили, але з підірваним здоров’ям.
На початку 1930-х років Н. Д. Полонська-Василенко стала дійсною членкинею Археографічної комісії Академії наук, що працювала під головуванням Михайла Грушевського. Згодом постало питання про захист докторської дисертації, і науковиці знову довелося долати труднощі. Виявилося, в історикині немає жодної опублікованої монографії. І це при тому, що вона мала в «портфелі» чимало текстів, які просто не дозволяли друкувати. 1940 року дослідниця захистила в Москві докторську дисертацію, здобуваючи кандидатський ступінь. Блискучий виступ знову супроводжували бурхливі оплески – це був тріумф. Під час Другої світової війни, Полонська-Василенко працювала професоркою в Київському університеті. У роки окупації Києва нацистськими військами очолювала Інститут археології Української академії наук, Центральний архів давніх актів. Згодом згадувала непрості роки: в місті не було опалення та електроенергії. До того ж дошкуляли доноси. У 1942 році історикиню викликали на допит через підозру у співпраці з підпільними комуністичними організаціями. Переглянувши її науковий доробок, Полонську-Василенко відпустили.
Через два роки після смерті Василенка історикиня знову знайшла радість у шлюбі. Останнім її коханням став Олександр Моргун, учений-економіст. 1943 року, тільки-но розпочалися радянські бомбардування Києва, Наталія разом із чоловіком Олександром Моргуном перебралися до Львова. Сіли в потяг із невеличкою валізкою. У Києві залишилася велика бібліотека зі семи тисяч томів та майже 100 тек неопублікованих праць. На запрошення Дмитра Дорошенка подружжя перебралося до Праги, де дослідниця здобула кафедру в Українському Вільному Університеті. Проте знову мусили тікати від війни до Німеччини. Наприкінці 1945 року Наталія з чоловіком переїхали до Мюнхена, долучилися до створення Українського Вільного Університету. наукових праць, найвідомішу – «Історію України» у двох томах.
Наталія Дмитрівна – авторка майже 200 наукових праць, які становлять золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України XVIII ст. Підсумком усієї наукової діяльності історика стала двотомна «Історія України» (1973-1976). Репринтне відтворення мюнхенського видання цієї праці в Україні - визнання заслуг науковця перед Батьківщиною.
Останні роки свого життя Полонська-Василенко-Моргун провела у притулку для людей поважного віку в Дорнштадті (Німеччина). Історикиня померла у 89 років, 8 червня 1973 року. Її поховали на цвинтарі будинку для літніх людей поруч із чоловіком (Олександр Моргун помер 1961 року.
Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел
Пропонуємо переглянути віртуальну виставку «Жінка, яка спростувала Новоросію»