7 квітня народився Борис Олександрович Лазаревський

В Севастополі Борис Олександрович також познайомився з молодим корабельним інженером Левком Мацієвичем, одним з засновників Революційної української партії та в майбутньому відомим авіатором. Вони разом готували заходи до роковин Тараса Григоровича Шевченка в Севастополі. На урочистому вечорі Борис Лазаревський розповів гостям про життя та творчість великого Кобзаря. Після трагічної загибелі Мацієвича Борис Олександрович залишив спогади про Левка Макаровича в «Збірнику пам’яті Л.М. Мацієвича».

З початком російсько-японської війни його призначено слідчим тимчасового військово-морського суду Владивостоцького порту, а 13 квітня того ж року ‒ прокурором портового призового суду у Владивостоці. Борис Олександрович намагався відвернути смертні вироки на процесах, які вів.

У Владивостоці, Борис Олександрович видає свою першу велику повість «Урок». Він брав участь у російсько-японській війні, але через нервову хворобу був евакуйований та відправлений у тривалу відпустку. Після одужання в серпні 1905 року призначений секретарем Кронштадтського військово-морського суду. У 1906 році «за негідне ставлення до заходів із придушення бунту матросів у Севастополі» звільнений у запас і переведений до резерву флоту. З цього часу Борис Лазаревський цілком присвятив себе письменницькій справі.

У пресі він дебютував ще в 1894 році в газеті «Киевлянин» оповіданням «Остання послуга». Потім друкувався в газетах «Південний огляд», «Кримський вісник» і «Єлисаветградські новини». В 1899 році в Одесі випустив першу збірку прози «Забытые люди». У тому ж році познайомився з А.П. Чеховим, до 1904 часто бував у його будинку в Ялті, підтримував листування.

У 1900-х роках співпрацював в журналах «Русское багатство», «Нива», «Журнал для всіх», «Вісник Європи», «Освіта», та інших. Написав кілька оповідань українською мовою: «їх дуже мало, але кожен ‒ це частина мого серця».

У 1907 році в житті Бориса Олександровича сталась особиста трагедія ‒ зрада дружини. А в 1909 році колишня дружина померла. Наступного року письменника спіткав ще один удар долі – в червні 1910 року помер його десятирічний син Всеволод, не по роках серйозний і дуже талановитий маленький художник. Доньок Бориса Олександровича виховувала сестра колишньої дружини, Єлизавета Миколаївна Мельникова. Вона присвятила дівчаткам все своє життя.

З початком Першої світової війни став працювати в журналі «Лукомор'я». У 1916 році призваний на службу в Морське відомство до управління, яке займалося прискореною підготовкою офіцерів флоту. У 1915-1917 роках випустив кілька нових збірок повістей і оповідань. Після Лютневої революції ‒ капітан військово-морського судового відомства, обер-аудитор в штабі начальника 2-ї бригади лінкорів Чорноморського флоту. У 1917 році став свідком матроської розправи над офіцерами, яка його потрясла. Напередодні Жовтневого перевороту Борис Олександрович одружився з Ольгою Мирошниченко і виїхав з дружиною до Ростова-на-Дону, а в лютому 1918 року у них народилася донька Вікторія.

Після приходу до влади гетьмана Скоропадського на його запрошення прибув до Києва, призначений офіцером для доручень при військовому міністрові. У лютому 1919 року був зарахований до Головного морського штабу УНР, а в наступному місяці зарахований в спеціальну портову комісію в Миколаєві та Херсоні.

Перед окупацією Києва більшовиками Борис Олександрович прямує до Ростова. В кінці 1919 року поїхав до Тифліса, де друкував розповіді та спогади в місцевій пресі. Дружина з хворою дитиною залишилися в Ростові, так доля назавжди розлучила Бориса Олександровича з родиною.

У 1920 році виїхав до Константинополя, в 1921 році ‒ переїхав до Берліна, а потім в Париж. В еміграції опублікував кілька нових збірок оповідань. Співпрацював в емігрантських виданнях. Протягом усього життя вів щоденник. Від 1932 року брав активну участь у паризькому «Українському Літературному Гуртку», в 1933 році очолив це товариство. Був автором рубрики «Шматочки минулого» на шпальтах журналу «Тризуб».

Помер 24 вересня 1936 року на станції метро від розриву серця. Похований на кладовищі Тіе в Парижі. Журнал «Тризуб» відгукнувся на цю сумну подію.

Найбільшою творчою спадщиною Бориса Лазаревського є його щоденники. За різними оцінками, обсяг щоденників сягає близько 60 об’ємних зошитів. В часовому відтинку вони охоплюють пів століття від кінця ХІХ й до середини 30-х років ХХ століття. З цих щоденників ми дізнаємося, що ще в часи Російської імперії Борис Олександрович був патріотом України (свідченням цьому можуть бути хоча б його листи з інформацією про відзначення роковин Великого Кобзаря в Севастополі), тому він заслуговує вшанування за те, що був непересічною особистістю й справжнім українцем.

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел