12 лютого народився Іван Юхимович Сенченко

1920 року Іван Сенченко вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова ‒ тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Водночас від 1921 року друкувався в газетах і журналах: «Селянська правда», «Вісті», «Студент революції», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетарій», «Шляхи мистецтва» та інших, довкола яких гуртувалася літературна молодь.

Перші літературні спроби І. Сенченка припадають на час навчання в Харкові (у 1923 р. були надруковані збірки оповідань «Навесні», «Ярема Кавун»; у 1925 р. вийшла у світ книжка віршів «В огнях вишневих завірюх»). Микола Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930).

У своїх кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання; «Подорож до Червонограда»; «Червоноградські портрети; «Дубові гряди») Іван Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь ‒ Миргород. Про Червоноградщину, ‒ пише жартома Сенченко, ‒ «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю». 1940 року, після досить тривалої перерви, в українській літературі з'явився майже десяток збірників оригінальної малої прози, і серед них ‒ книжка Івана Сенченка «Новели», що стала помітною віхою на творчому шляху письменника. У короткому прозовому жанрі він «зазвучав» якнайкраще. Збірка, в основному, була схвально сприйнята і читачем, і критикою.

Від жовтня 1941 року Іван Сенченко перебував в евакуації в Алма-Атинській області, вчителював у селі. 1943 року його викликали до Москви й запропонували посаду відповідального секретаря журналу «Україна», де він працював після переведення до Харкова, а згодом ‒ до Києва. У воєнні роки письменник виступав із критичними статтями: «Образ бійця», «Думи і мрії», «Про золоте яблуко», «Живий Котляревський», «Євген Гребінка», «Остап Вишня» тощо, опублікованими на шпальтах «Літератури і мистецтва» та «Літературної газети». У цей період він написав і деякі художні твори (невеликі за обсягом збірки оповідань) та п’єс-одноактівок «Віч-на-віч» (1941), «Вітрила нап’яті» (1943), а також оповідання «Кінчався вересень 1941 року», опубліковане 1945 року в журналі «Українська література», низку яскравих публіцистичних статей і нарисів.

У 1950-х роках Іван Сенченко зробив кілька вагомих відкриттів і для себе самого, і для читача. Це стосується циклу оповідань з життя київської робітничої Солом'янки: «Рубін на Солом’янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій». Чи не найяскравішою подією у літературному процесі 1950-х став «солом’янський» цикл Сенченка. У ньому, як згодом і в «донецькому», завершеному 1964 року («Під териконом», «Рідний Донецький край», «Жовта волошка», «Цвіт королевий» та ін.), письменник постає вже цілком зрілим майстром. У 1950-1960-х роках Сенченко багато працював над книжками для юного читача: «Мої приятелі» (1951), «Два дні з життя Женьки і Левка» (1957), «Діамантовий берег» (1962), «Дороги ‒ близькі й далекі» (1965). 1958 року було перевидано повість «Руді вовки».

Із середини 1960-х років Іван Юхимович видавав книжки для п’яти-шестилітніх дітей. Оповідання, що з'явилися у дитячій періодиці, вийшли згодом окремими збірками: «За лісом, за пралісом золота діжа встає» (1965, друге видання ‒ 1978), «Сім господинь» (1969). Наприкінці 1960-х у митця виник задум повісті з дореволюційного життя Червоноградщини.

Упродовж 1967-1972 років він працював над своїм вершинним твором ‒ повістю «Савка», поставивши перед собою завдання утвердити неминучу життєву силу й самоцінність буття через його філософське осмислення у буденних проявах. Іван Сенченко ‒ автор статей про творчість Тараса Шевченка: «Інтерес Шевченка до природознавства» (1934), «Із записок читача про Шевченкову прозу» (1937) та ін. Письменник присвятив Шевченкові драматичний етюд «Змагання» (1922).

Іван Сенченко багато працював над перекладами українською мовою творів російських письменників, зокрема: Олександра Радищева, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя ‒ «Вечір проти Івана Купала», «Страшна помста»; Максима Горького, Володимира Бєляєва. Йому належить низка публіцистичних статей і літературно-критичних праць про творчість Павла Тичини, Петра Панча та інших українських письменників.

Цілому ряду українських літераторів, які належать до різних поколінь, Іван Сенченко допоміг у пошуку власного слова. Серед них ‒ Олександр Копиленко, Юрій Смолич, Терень Масенко, які з вдячністю згадували його повчальні уроки. Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім'я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами.

Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 

Інформація підготовлена на основі відкритих інтернет-джерел

Оновлено: лютий, 2025