Пливе човен, сонця повен,
У човні — Орися,
А навпроти — чорні брови
Кавалера Гриця.
Весла зблискують ритмічно,
Рвуть густе латаття,
— Та не рви ж, —
Гриць мовить звично, —
Серденько на шмаття.
Не вагайся, білолиця,
Йди за мене заміж,
Буду день і ніч трудиться
Ось цими руками,
Щоб тебе, святу персону,
У шовки вдягнути,
А тобі не дам при цьому
Й пальцем ворухнути.
Боронь Боже, щоб ти в мене
Воду, хмиз тягала,
Чи авоську — от-такенну —
Ще б не вистачало!
Не дозволю, бо ціную
Твої ніжні руки...
Припини ж мої, прошу я,
Холостяцькі муки.
Давай згоду, не барися,
Заживем на славу!... —
Загорілася Орися
Усміхом лукавим:
— Твоя мова інтересна,
Мила, я б сказала.
Тільки краще... візьми весла,
Бо я вже пристала.