Розділ третій (1 кн. 2 част. Яром-долиною)

який оповість про таємні надії Бібігуль та про інші речі

І все—таки, чому старий Омелько її не зміг виручити? Адже вона умудрилася виглянути у вікно і гукнути: «Рятуйте!», перш ніж двоє мовчазних лобурів пана Сондецького накинулися на неї, повалили на подушки і заткнули рота! Вона навіть устигла уздріти, що старий Омелько здивовано витріщився на неї і, очевидно, пізнав! Що ж завадило йому кинутися в погоню — тим більше на базарі, де карета не могла мчати швидко?

Уже котрий день коронний стражник не випускає її з Канева. Він щодня приходить до неї. Раз на день. Під вечір. Веде розмови про кохання. Після отих розмов він виходить. Тоді з’являється Фатьма. Питає: «Що пані потрібно?» Бібігуль, як правило, не відповідає. їй противний і цей замок, і ця пишна кімната, і пан Сондецький, і його Фатьма…

Як же це вона так по—дурному попалася в лапи коронного стражника? Якби прийшов хтось із отих отців—єзу—їтів, то вона, Бібігуль, одразу б здогадалася, що справа недобра й нечиста. А тут же прийшов кульгавий чоловічок — ліва нога на дерев’яшці — зі спішним листом аж із Києва, від митрополита, чи що, і цьому чоловікові треба було негайно їхати сьогодні назад, — а коли ж ти того батька з базару дочекаєшся?! Ще хотіла сама Хведора провести його на базар, та кульгавий сказав: «А у вас що — нікого молодшого немає?» І тоді Бібігуль сама озвалася: «Та побудьте, мамо, вдома, чого там?! Я хутенько — туди й назад!» І пішла! Дорогою вони з чоловіком ні про що, власне, й не говорили. Заговорили, коли на півдорозі їх наздогнала панська карета — такої Бібігуль раніше й не бачила в Переяславі. Власне, подібні бачила, але саме такої не бачила. «От таланить людям, — сказав кульгавий чоловічок, — на яких повозах їздять! А мені сьогодні аж до Києва треба дядьковим возом добиратися!» І тут кучер, що сидів попереду, запитав: «А як до базару доїхати?» — «Та прямо й прямо, а потім — ліворуч!» — сказала Бібігуль. «Сідай, молода, покатаю!» — «Сама дійду!» — «Та сідайте обоє, подивись, як чоловікові тяжко на дерев’яшці вашим піском іти!» Кульгавий і справді став і, важко дихаючи, почав витирати піт з лоба. Карета під’їхала — Бібігуль заглянула в неї: там нікого не було! І вона вирішила сісти, тим більше, що не сама ж, а з кульгавим, а до кульгавого вона вже звикла… В кареті було красиво, мов у ляльковому палаці. Бібігуль виглядала у віконечко, усміхалася сама до себе: ач, яка я! у кареті катаюся!.. Карета завернула на базар, Бібігуль хотіла вже вийти, щоб повести кульгавого до батька, та раптом з обох боків відкрилися дверцята — вона побачила обличчя двох отців—єзуїтів, що бачила їх позавчора. Вони миттєво оглянули її, мов обмацали очима, кивнули кульгавому, сказали: «Вона!» — і зникли, а натомість у карету вскочило двоє бурмил, які, витягши пістолі і націлившись на Бібігуль, просичали: «Панно Ганно, тихо, а то…» І тут Бібігуль усе зрозуміла. Вона відкинула їхні пістолі й кинулася до віконця. Воно було не засклене, Бібігуль побачила старого Омелька біля зброї і щосили гукнула: «Рятуйте!» І Омелько її почув, вона піймала його здивований погляд, але більшого вона не встигла побачити, бо двоє бурмил схопили її за руки й ноги, повалили на подушки і заткнули рота. Карета заскакала на місці, кидаючись у різні боки, ззаду розлігся якийсь крик, але ніхто в карету не увірвався, ніхто не примчав її виручати — і це й досі для Бібігуль є якоюсь загадкою! Адже Яремків батько Омелько стояв майже поряд!.. Невже і його вхопили? А може, убили? Правда, пострілів не було чути за отим багатоголосим ревищем, що вибухнуло раптом за каретою…

Як же це вона не побереглася, не подумала, що утрапила в пастку пана Сондецького?

Треба обов’язково передати вістку на волю про те, що вона в руках коронного стражника і що він хоче схилити її до заміжжя з ним.

Але як її, цюю звістку, передати?

Може, через Фатьму? Може, заговорити з нею по—турецьки, розбудити в її душі давні почуття любові до рідного краю та земляків? Адже сумно й сиротливо їй тут, на Україні!.. Боже мій, як важко було їй, Бібігуль, перехрещеній у Ганю, в перші роки життя на Україні! Якби не Яремко та якби не його тато—мама, то Бібігуль умерла б чи захворіла від нудьги й туги за рідним краєм! А тут ще дітлашня все бігала за нею і дражнилася: «Туркеня! Туркеня!» Добре, що переїхали в Переяслав — тут ніхто її не дражнить, тільки іноді дивуються: як це в білявих батьків та така чорняво—кароока донька?!

Якщо вона признається Фатьмі, яка по кілька разів на день приходить до неї — та ба! щохвилини може зайти, варто лиш їй задзвонити у цей срібний дзвіночок! — у своєму походженні… Може, розчулиться літня туркеня? Але навіщо б таку тримав у своєму замкові пан Сондецький? Як би він міг довірити людині, здатній на невірність, свою найголовнішу таємницю?..

Ні, треба подумати!.. А взагалі — варто було б якось ізблизитися зі старою Фатьмою. Треба, щоб вона ближче познайомилася з Бібігуль. А раптом щось та й вийде?!

Чекай, Бібігуль! Якщо вийде, то тоді — смерть Фатьмі! Пан Сондецький ніколи не пробачить їй, якщо вона не впильнує Гані—переяславки, він укине її в темний льох під замком і заморить голодом і холодом у темниці!

Уже надходив вечір. Навесні й улітку вечори надходять не так рано, як узимку. Навесні й улітку не встигнеш і наспіватися в садку, а вже ось—ось ранок. А взимку! Ходиш із Яремком понад Трубаилом, стоїш під засніженими деревами, слухаєш музику зір і дівочі співи — і так любо на душі… Щоправда, пройшли отак вони взимку лише двічі… А влітку й зовсім не ходили — Бібігуль була з дівчатами, а Яремко з парубками… Ну, ще залазили у клуню, обіймалися й цілувалися… Тільки ж мало, мало!..

Почулися кроки в сусідній кімнаті. Пан Сондецький півголосом запитав щось у Фатьми. Та односкладово відповіла. Потім пан Єжи постукав у відчинені двері і скрадливо запитав:

— Чи можна до нашої переяславської царівни? Бібігуль промовчала. Вона стала біля заґратованого вікна, що дивилося на Дніпро.

Тоді пан стражник зайшов сам. Зайшов і тут же заявив:

Пшепрашам, панєнко Ганю, але я зайшов запитати: чи не нудно вам отут, у цій кімнаті, сидіти цілий день’ Бібігуль відірвала погляд від Дніпра, повернулася побілілим лицем до коронного стражника і запитала:

— А то пан Сондецький має бажання випустити мене на волю?

— Господи! Ганю! Та ж ми умовилися: я ніякий не пан Сондецький, ніякий не коронний стражник — я ваш, я твій найближчий друг Єжи, або ж по вашому Юрій!

Бібігуль мовчки відвернулася до вікна. Вона вже втомилася від оцього щоденного освідчування Сондецького в коханні.

Не обертаючись до нього, запитала:

— То ви мене випустите на волю чи ні? Чи мені самій щось придумувати?

— Я не для того рятував найкращу дівчину нашого краю від лихих татарських рук, щоб її випустити і передати знову в чиїсь лихі руки!

— Крім ваших лихих рук, мені тут нічого боятися! Відпустіть мене, пане Сондецький, ви ж — шляхетна людина, вас знає й шанує навіть король!

Очі коронного стражника спалахнули торжествуючим вогником:

— А що ж я казав?! Я хотів би, щоб і вас знав сам король Сигізмунд, сам королезич Владислав. Ваша краса осяє їхні державні серця! Покохайте мене, незрівнянна Ганю! Ви побачите на власні очі Варшаву і Краків, Париж, Орлеан, Рим, Мадрід! Ви побачите Лондон і Стамбул! Ваші незрівнянні коси, вашу дивовижну шийку й вушка, ваші ручки й ніжки прикрасять найкоштовніші оздоби із золота, срібла, діамантів, перлів!.. Покохайте мене, панно Ганулько! Так?

Ні, — твердо відповіда Бібігуль.

— Але ж ви — не дитина! Рано чи пізно вам доведеться виходити заміж!

— Я маю коханого, пане коронний стражник! І я вийду за нього! — сказала вона і знову одвернулася до вікна, вдивляючись у потужну широченну срібну смугу Дніпра, який немов позичав вечірньому небові своєї світлості.

— То є неправда! — аж звереснув пан Єжи. — Мої люди досконало перевірили можливість наявності коханого у вас, панно Ганю! Немає у вас нікого, кому б ви пообіцяли своє серце… Так от — віддайте його мені!

— Є у мене коханий! І я йому пообіцяла своє серце! Отже..

— Хто він?

— А от цього я вам не скажу! Він прийде сюди — і шаблею визволить мене з неволі!

— Ха—ха—ха! — зареготався пан коронний стражник, та через кілька секунд раптом різко урвав свій регіт і мовчки вискочив з кімнатки. Він так різко урвав регіт і так хутко вийшов, що Бібігуль аж здивувалася. Невже здогадався він про Яремка?

А пан Єжи про Яремка, звісно, не подумав. Він подумав, що коханий непокірної Гані, напевне, козак, раз вона каже, що шаблею визволить із неволі. І, напевне, цей козак нині в поході… І тут панові стражникові стало не по собі: а що, як отим коханим є не хто інший, як ребеліянт і збойник Закривидорога? О, то страшний для пана Сондецького чоловік!..

Він тут же розпорядився пою\икати до себе двох Кази—межів — двох святих отців—єзуїтів Влязла й Походзіла. Нехай з’їздять до Переяслава і перевірять, як і де стрічалася Ганя Ціпуринівна з Андрієм Закривидорогою, а як це не вдасться виявити в місті над Трубежем, то нехай мчать на Буг, у розпорядження Стефана Хмелецького, а він уже зв’яже якось їх із тим ребеліянтом…

Ух, як пан коронний стражник ненавидить цього гетьманового улюбленця!

Бібігуль подзвонила — і на порозі тут же з’явилася Фатьма.

— Посидьте, будьте ласкаві, зі мною, — попросила дівчина. — Мені тут страшно. І якось холодно душі й тілу.

— Оже, пані звелить запалити свічки?

— Не треба називати мене панією. Я ніколи не буду для вас господинею, — сказала Бібігуль. — Розкажіть мені про себе. Ви з якого міста чи села родом?..

— Пані не знак наших місць, — сухо прошелестіла відповідь. — Тому будь—яка назва нічого не скаже їй.

— Не кажіть на мене «пані», — знову сказала Бібігуль. — Як по—вашому буде «дівчина»?

— По—якому «по—нашому»? — не зрозуміла Фатьма.

— По—турецькому !

— А… По—турецькому… Киз… — задумливо промовила Фатьма, і Бібігуль з радісним хвилюванням вслухалася у короткі звуки рідної мови. Чомусь набігла на очі сльозина, аж затуманилося все — і Дніпро внизу, і небо вгорі, і вікно, крізь яке Бібігуль дивилася на світ, і грати, які відділяли її від свободи.

— Ну, ось так і називайте мене: киз! Я вас дуже прошу!

— Слухаюся вашого наказу, пані киз!

— Не пані, а просто киз.

— Слухаюся вашого наказу, киз…

— Ну, то звідки ж ви родом, Фа… А як по—вашому «жінка»?

— Ханим…

— То звідки ж ви родом, Фатьма—ханим?

— Із Трапезонта я… Є таке місто Трапезонт. Ото я звідти родом. Була служницею у дружини султана Єлени—грекині. Знаю Єлениного сина Ях’ю, який чотири роки тому повів козаків у похід на Туреччину… Ви ж, мабуть, знаєте, Ганю—киз, що козаки під керівництвом хороброго Ях’ї взяли Трапезонт, Синоп, а потім підійшли до самого Стамбула…

— А чому ж вони Стамбула не взяли, Фатьма—ханим?

— Не захотів Ях’я ставати султаном. Полюбив Ях’я християн і не захотів ставати на чолі держави, яка воює з християнами… А ще кажуть таке: козаки підійшли до самого берега — і побачили, що всі турецькі воїни, всі турецькі начальники, весь диван, геть усі повтікали, а в Стамбулі лишилися тільки діти, жінки, дівчата, діди. Кажуть, що козаки мовили: «З бабами не воюємо!» Не знаю, так воно чи ні…

— Так. саме так, — переконано сказала Бібігуль. — У нас, у Переяславі, чимало є козаків, що брали участь у тому поході. І вони кажуть про це так само…

— Казати можна одне, а робити — інше…

— Ні, усе було так, як оце ви розповідали! — переконано заявила Бібігуль.

Фатьма позирнула на дівчину уважним поглядом:

— Наче ти там сама була…

Хотілося Бібігуль гукнути: «Tак, була! А тому все й знаю!» — але стрималася. Навряд чи треба зараз відкривати Фатьмі історію свого походження.

— Як опинилися ви тут, Фатьма—ханим?

— Довго розповідати… Та й нецікаво… Давно це було…

— Як давно? Літ із десять тому?

— Більше… Тридцять із гаком… Коли помер султан Сулейман Пишний, то після нього правив син його й Роксолани Селім Мест. Мест — це означає п’яниця. Бо був у нас іще інший султан Селім — Явуз. Явуз — це грізний. А після султана Селіма Места став правити султан Магомет. І от Єлена була однією з його дружин, а Ях’я — одним із синів. Спочатку Магомет любив Єлену, любив і Ях’ю, а потім розлюбив їх і вислав жити у Трапезонт. Ось там Єлена і взяла мене у служниці… Працювала я там кілька років, жилось мені добре, чого ж там, Єлена була доброю жінкою, ласкавою. А потім помер султан Магомет, його місце на троні зайняв старший син — отже, всіх інших синів султана, в тім числі й Ях’ю, треба було знищити. А Єлена оголосила, що Ях’я помер од віспи. А потім найняла корабель і разом з Ях’єю та ще двома людьми втекла з Трапезонта… Отож тоді й почалося! Приїхали люди з таємної дефтерхани Баба—Алі що це таке, ви, Ганю—киз, не знаєте, та й знати не треба, приїхали ці люди й давай усіх мучити та допитувати. Опинилася і я в зіндані — так по—нашому в’язницю називають, — вночі плачу від нагайок, а вдень допитують: що ти про це знаєш? А що я знала? Нічого! Тільки плакала та Ях’ю з Єленою кляла… Дуже мене тоді побили — і знову в зіндан. Думала: може, ліпше повіситися, ніж завтрашні муки терпіти?.. І зібралась була зробити отаке. Так щось зупинило, відклала на годину… А через півгодини розчинили двері зіндану — козаки налетіли на Трапезонт! Визволили й мене з кількастами невольникіи та невольниць — та й повезли на Україну. А на Україні батько пана Сондецького купив мене, та й стала я в Сондецьких служницею… Тепер ось панові Єжи служу вірою і правдою…

— Ви так і лишилися магометанкою?

— Так і лишилася… Може б, якби виходила заміж за християнина, то й поміняла віру, але ніхто не взяв мене в жони… Та й не хотіла я кидати панів Сондецьких…

Неохоче розповідала Фатьма свою історію. Бібігуль слухала і думала: не виручить мене ця жінка, не піде на зраду свого господаря. Справді ж бо: виручити з неволі переяславку Ганю означає зрадити свого благодітеля пана Сондецького, родині яких Фатьма служить уже понад три десятиріччя!

— Ви не захочете мені допомогти, Фатьмо—ханим, — сказала Бібігуль.

— Чому ж?.. Я буду вас, Ганю—киз, переконувати в тім, що найліпше для вас — вийти заміж за пана коронного стражника. Це — велика, це просто—таки величезна честь для вас, Ганю—киз. Ви, проста дівчина, станете господинею цього великого краю, а потім, може, і всієї України, ви будете у Варшаві, Кракові, у Римі…

— Це вже я чула з вуст пана коронного стражника… Я хотіла б, аби ви, Фатьмо—ханим, допомогли мені інше.

— Як же?

— Як?.. Ну, уявіть собі, що ваша дитина, ну, наприклад, не Ганя, а, скажімо, якась Галія чи Бібігуль, опинилася в такій—от фортеці! І їй треба втекти чи просто передати звісточку на волю…

— Навіщо тій Бібігуль утікати? їй випадає таке щастя: вийти заміж за такого поважного чоловіка! Куди їй утікати? Я так думаю: багато хто б у Туреччині вважав щастям стати навіть не дружиною, а простою наложницею такого значного пана… А ви, Ганю—киз, таке кажете!..

— А якщо б у вашої доньки та був коханий хлопець?

— Я сказала би своїй доньці: махни рукою на свого Ахмета чи Селіма, а йди заміж за такого великого начальника, як пан Сондецький…

Уже зовсім стемніло надворі… Якщо хтось човном плине по Дніпру, то він, певне, бачить із ріки, як у замковій вежі світиться верхнє вікно. Певне, бачить він і думає: хто ж то там такий ніяк заснути не хоче?..

Отже, Фатьмо—ханим, ви мене не виручите…

— Ні, Ганю—киз, не виручу… Бо ви, Ганю—киз, іще дитина і не знаєте, з якого боку сходить оте сонце, що люди звуть його щастям…