Розділ другий (1 кн. 2 част. Яром-долиною)

який оповість про завершення морської операції козацького флоту під орудою Карпа Недайборща

Те, чого боявся Недайборщ, сталося: після стількох днів тихої погоди розпочався шторм. Не простий шторм, а з дощем та градом. І налетів він швидко, майже несподівано

. Правда, пан Владек Гостинський, що проплавав на галерах сім літ, сказав увечері Недайборщеві:

— Чують мої кості, чує моє серце, що буде вихор, буде смерч — і вдарить це по нас!

Недайборщ відповів:

— Мої кості те ж саме відчувають, пане поляче… Те ж саме!.. Але мені здається, що отой—о вихор пройде якраз по тому місцю, де ми зараз, а північніше буде тихше…

— Тільки небові геть усе відомо, — замріяно відповів пан Владек.

А зрештою, що було робити в тій ситуації? Тікати? Куди? Море єсть море, в морі від хвиль та вітру ніде не сховаєшся…

Зрештою, на кожній чайці був запас очеретяних снопів, але, чесно кажучи, то не такий уже був і порятунок під час сильного шторму — могутні хвилі перестрибували через будь—які очеретяні загорожки і падали просто у чайку. Упаде одна така хвиля — все одно, що стопудовий камінь: і булькнути не встигнеш, як уже з усім товариством на дні.

Єдиний був порятунок — іти на зближення з турецькими галерами, брати їх на абордаж і сподіватися на те, що їх—таки буря не візьме. Але добра буря перевертала й галери — ще й як! Правда, вони в такому становищі довго не тонули, плавали, мов очеретяні поплавки, а під ними, всередині, додихаючи останнє повітря, повільно умирала команда. Однак веслярам не було ніякого порятунку, бо вони були прикуті, а команда? Що команда! Випірнути на поверхню, пройшовши всі лабіринти судн.і, трудно, а коли й виринеш, то, знесилений, не вхопишся за щось певне — перевернута галера мов гладенька скеля, були б на пальцях котячі кігті, то, може б, і виліз, а так…

Цілу ніч чайки пливли на північ, обмінюючись одна з одною вогняними сигналами. Ці сигнали попереджали: може бути буря. Отже, наказ такий: іти повним ходом на північ, на зближення з турецькими галерами і брати їх на абордаж. Чайки, звісна річ, топити не рекомендувалося, треба було їх прив’язувати довгими шнурами до галер; якщо галеру й переверне бурею, то вона ще плаватиме, і чайка за нею теж; а якщо порожня та з очеретом, то й не потоне: ледь—ледь виглядатиме з води, навіть набравши її по самі облавки… Чайки йшли, обмінюючись вогняними сигналами. Турків уже не боялися — од їхнього флоту лишилася одна лиш третина, і турецький адмірал Ясір—реїс мусив здогадатися, що він опинився у вогняному козацькому кільці.

Справді, вогні палали всю ніч над морем. А море було дивовижно, неймовірно спокійним. І чайки пливли, мов ковзалися по кризі, — швидко, легко, безшумно. А тому — страшно…

Страшно — бо вони з кожною годиною підходили все ближче й ближче до грізних, озброєних важкими гарматами турецьких галер. Турки боялися чайок. Османи не хотіли першими починати бій. На галерах добре знали, що постріли з гармат тільки стрясатимуть повітря, а чайкам нічого не зроблять. Хіба що якесь ядро влучить у скопище цих злих суденець, але ж чайки не плавають одна біля одної, принаймні під час бою. Стріляти з мушкетів чи арбалетів — поки що рано. Весь час існує думка, існує—жевріє надія: а може, не нападуть, а може ж, пам’ятають, що існує договір між Османською імперією та Річчю Посполитою, і не будуть його порушувати? Звідки тим козакам знати, що ескадра Ясіра—реїса нехтує отою угодою і везе все необхідне для Бекіра—баші?! Зрештою, весь світ знає, що туркам можна порушувати будь—які міжнародні договори, а тим, на кого вони нападають, треба дотримуватись угод!.. Одна тільки заковика постає в усій цій ситуації: козаки та їхній тодішній доводця — гетьман Сагайдачний — договору не підписували…

Так вони пливли до самого ранку. Козацькі суденця наздоганяли, випереджали турецьку ескадру, йшли не ховаючись на північ. Ось вони вже обійшли й флагманську галеру, над якою майорів стяг адмірала Ясіра—реїса, пішли далі й далі, аж до обрію, щоб там, перегрупувавшись, стати в бойові ряди і піти назад, на турецьку ескадру.

На світанку третина турецької ескадри — все, що від неї лишилося, — побачила себе в оточенні сотень чайок, що пливли просто на галери. І саме в цей час турки побачили, що із сходу йде велетенський смерч…

Це був той смерч, якого боялися козаки, той самий смерч, про який думав Недайборщ і від якого мав надію втекти, йдучи на північ. Вийшло ж усе навпаки: і турки, і козаки підлізли під самий смерч, під самий тайфун, цей морський ураган, цю велетенську дзиґу, що поволі, але невідворотно йшла на скопище суден посеред моря. Що треба робити в такій ситуації, козаки знали, — треба було випустити снопи з очерету, розтягти їх на воді. Але що ці снопи супроти смерчу? Все одно, що кілька соломинок супроти слонячої ноги!..

І справді, з кожною хвилиною оця слоняча нога смерчу ставала все більшою й вищою, і море під нею мовби провалювалося, і все, що було на морі, ставало ніби меншим і дрібнішим… На такому тлі вже й про бій думати неохота — все таке дрібне, все таке нікчемне перед лицем грізної, велетенської Божої сили…

Та козацькі чайки йшли на зближення зі скопищем турецьких кораблів.

І тоді нерви Ясіра—раїса не витримали: він дав наказ ескадрі відкрити по козаках вогонь!

Над грізно притихлим морем, що затаїлося, завмерло, замкнуло подих, залунали залпи галерних гармат. Ядра спінили непорушну гладінь моря…

Козацькі чайки, не відповідаючи на турецький вогонь, невідворотно йшли на турецькі галери. Ті, що були на веслах, горнули з усієї сили, ті, що були при гарматах, при рушницях—гаківницях, при мушкетах, обрали свої цілі на палубах турецьких суден і тільки чекали найпідходящішої відстані, щоб ударити по ворогові на смерть, наповал!

Небо ставало темнішим і темнішим, а ота велетенська слонова нога вихру позаду Недайборщевої чайки здавалася вже стіною від моря до самого неба, і тихо було — страшно! Якраз пролунали турецькі залпи, але ще не пролунали залпи козацькі, — і от на тлі цієї тиші почулося якесь дивне, мовби навіть нечутне гудіння з боку отієї стіни, що сунула на кораблі двох протидіючих сторін.

— Стріляй! — гукнув Карпо Недайборщ своїм.

І через мить ухнула гармата, золопотіли рушничні та мушкетні постріли.

На палубі корабля зі стягом Ясіра—реїса забігали. Козацький залп виявився вдалим.

Через мить пролунав іще один гарматний стріл, а за ним — рушнично—мушкетний залп. Це вступили в бій козаки з сусідньої чайки Оксена Цьопи.

А за цією чайкою ударили і всі інші — з тих, що йшли і на флагманський корабель, і на інші.

Недайборщ побачив: ядро влучило в намет самого Ясіра—реїса. Команда забігала біля намету, і по цій біганині Недайборщ зрозумів: з адміралом щось сталося — чи поранений він, чи вбитий.

Що ж, щасливий той, хто впав у програній битві першим — він не побачить поразки свого війська!

А в тім, що туркам у цій битві світить тільки поразка, Недайборщ не мав сумніву.

І саме цієї хвилини Карпо відчув, що дим з його люльки поводиться якось не так, як курився останні тридцять літ. І цієї ж хвилини почув Недайборщ, що за спиною щось величезне, щось уселенське мовби зашепотіло басом: ш—ш–ш—а!

І вже він не почув дружного крику своїх хлопців, бо все заглушив отой страшний, отой голосніший за всі постріли, крики, гуки й громи шепіт… І цей шепіт підхопив — чи то просто так здалося Недайборщеві? — його чайку, злизав її з води і поніс кудись під небеса. Карпо Недайборщ крізь запону води побачив чайку Оксена Цьопи — внизу, під собою, турецьку адміральську галеру — теж унизу, неподалік, а потім ще кілька галер, а далі все закрилося у сірій млі…

В зубах у нього загасла люлька. Та не про тютюновий дим зараз думалося Недайборщеві, а про ковток повітря, бо в цьому смерчі, в цьому страшному польоті, коли здавалося, що смерч хоче розірвати тебе на частини, небуло чим дихнути. Недайборщ раптом зрозумів, що він не стоїть, не лежить, а сидить, притиснутий до дна чайки, і схопився руками за борт… І так же його тисне до дна, що наче й голову не повернеш, бо всі хребці в шиї зараз або розсиплються, або поламаються навіки… І все його товариство, усі п’ятдесят душ сидять, попритискувані до дна, по шию в воді і намагаються ковтнути повітря! І все це не пливе, а летить невідомо куди! І здається Недайборщеві, що вгору, вгору і вгору! Тобто: до Бога!.. І не було сили підняти руку, щоб перехреститися!!!

І тільки пан Владислав Гостинський — його голова мріла поряд, разом з головою Яремка Ціпурини, — тільки пан Владек щось шепотів неслухняним ротом. Але Недайборщ здогадався, що пан Владек шепоче не молитву, а оте своє вимріяне ще на галерах: «Шафірове небо і шафірове може… Лазур в серцях і над гловами…» Шепоче ці слова, а в серці тримає образ панни Анель—ки, яка, напевне, вже давно вийшла заміж, а він, закоханий шляхтич, і досі мріє про її очі, вуста й шепіт: «Ко—хам…»

На мить просвітліло, чайку винесло на край вихору, дощ став меншим, але те, що побачив Недайборщ, було невимовно страшним, невимовно неправдоподібним. І в дитинстві, і в молодості чував Карно різні побрехеньки та витребеньки про дивовижні діла та пригоди, але, чесно кажучи, не вірив у них. І от зараз він разом зі своїм товариством летів над морем, над галерами й чайками, і він на мить окинув оком поле морського бою, і стало йому зрозуміло, що він навряд чи повернеться вже назад живим — надто високо підняло його чайку з усім чесним товариством на ній…

Та тут вони знову опинилися в темній гущі води й без—повітряності, та при цьому Карпо знову побачив, як перед самим носом, ледь не обсмалюючи його мокрих вусів, шугонуло аж дві блискавки — і Недайборща мов обсипало приском і холодом одразу, і навіть мокра чуприна піднялася наздибки…

А потім чайкою кинуло в море!

А море те було внизу, далеко внизу! Чайка одірвалася від козаків, сипонула ними в море, один Недайборщ ніяк не міг розтиснути рук, які заклякли на облавку, і летів униз разом із своїм суденцем…

Чайка пірнула в воду поряд з турецькою галерою. За нею вслід пірнув і Недайборщ. І вже у воді відпустив він облавок і пішов нагору…

Виринув, побачив: на хвилях козацькі голови! Очі перелякані, з носів юшка тече, яку тут же море змиває, але шкіряться: живі ми ще, отамане! Який буде далі наказ?!

Який же може бути ще наказ, як вони поряд з галерою? Лізти на судно — і негайно! Осьде ж і весла безсило повисли — видно, добре зачепило й цю галеру, що турки й досі не очухалися!

А з неба лило й било. Било дощем, градом і блискавками. На очах у Недайборща, який хотів ухопитися за весло, бабахнуло блискавкою по галері — і турецьке судно аж підскочило, а з весел мов вогні позлітали в воду! Стіна дощу, граду й блискавок ішла над морем, але ота слоняча нога, отой вихор, уже минув…

Недайборщ ухопився за весло і почав видиратися нагору. За поясом стирчала шабля, був ніж та пістоль, а в зубах — люлька. В люльці та пістолі була вода, але нічого!..

Видираючись на борт галери, побачив: Яремко! Яремко Ціпурина, шаленоокий, весь замурзаний, у крові, що лилася з носа, шморгаючи, подавав отаманові руку, щоб тому було зручніше вискочити на палубу! А трохи збоку рубався одразу з трьома турками пан Гостинський. Уламком чи то щогли, чи то весла скидав з борту турків Оксен Цьопа! А звідки взявся він?

— Звідки ви взялися тут, хлопці? — закричав Яремкові Недайборщ.

— Та я й сам точно не знаю, як вийшло, — ніяково всміхаючись, сказав Яремко. — Ото коли ми з неба летіли, то мені стало страшно, я з чайки вистрибнув — і просто в вітрило влучив, щоглу зламало…

Яремко говорив, доки вони бігли до тих турків, яких намагався порубати пан Гостинський! Та порубати ворогів йому не вдалося! Турки, побачивши, що до поляка мчить підмога, пострибали у хвилі. Ошелешені, перелякані щойно пережитим, видиралися на галеру козаки Недайборща.

— Ех, добра. була чайка, та не вберегли! — крекнув Недайборщ, намагаючись запалити люльку. А вона не за—п алювалася…

Очистивши палубу — турки були приголомшені несподіваним смерчем не менше, ніж козаки, — Карпо зі своїм товариством кинувся до невольників…

— Розкуйте нас, хлопці, — заблагали ті. — Ось зараз ледь не потопилися, там таке на морі творилося, та й зараз твориться… Пропадати ж неохота!

— А чи всі тут християнської віри? — запитав раптом Недайборщ.

— Тю на тебе! — почали лаятися невольники. — Хто якої! Одні — православні, другі — католики, треті — лютерани, четверті — юдеї, п’яті — мусульмани, шості — по піввіри, цигани!.. То що ти їм — голови за те рубатимеш? У всіх — одна неволя! Розковуй, отамане!

— Розкую тільки тоді, коли до кінця бою будете на веслах!

— Будемо! — гарикнуло з усіх кутків.

— Тоді дивіться! Як тільки хто втече зі свого місця під час бою, тому власноручно зрубаю голову.

Задзвеніли ланцюги, заскреготіли ключі…

— У кого є добрий гніт, щоб сухим був, а то мій промок?.. — запитав Недайборщ.

— У мене, — озвався хтось із кутка.

— Давай сюди!

Тут же почав викрешувати вогонь, а потім припалювати свою люльку. Припалив, потягнув димку, потім дихнув на веслярів…

— А щоб тобі, козаче, — закашлялася передня лава. — Легше їжака ковтнути ніж твоїм димом дихати!..

— А де ж адміральський прапор? — відчуваючи якусь усе—таки непевність, хоч уже й люлька стирчала в зубах, запитав Недайборщ у Оксена Цьопи.

Оксен Цьопа поглянув на отамана своїми розвеселими різноколірними очима — одне око чорне, друге — каре:

— А навіщо тобі, отамане, адміральський прапор? На онучі?

— Може, й на онучі… Тільки щось мені ввижається таке…

— Перехрестись, як ввижається!.. Ми — не на тій чайці, що ти думаєш…

— Я не про чайку, я про галеру…

— Та й я — про галеру… Це — не та галера, яку ми хотіли взяти!.. Нас перекинуло і через ту, і через інші галери… Ти забув, як летів, чи що?..

— Чекай, а звідки ти взявся?

— А я й сам не знаю! Мене з моєї чайки зірвало — я літав сам, як пір’ячко, попід небесами — то під вами, то над вами. А коли хлопці твої бабахнули в вітрило, то мене ще раз обкрутило в небі і аж потім, мов жабу, кинуло на галеру… Якби я в небі не перехрестився і не почав читати «Отче наш…», то, їй—бо, влетів би до самого Бога… А Бог мене почув — і в турецьке вітрило!..

Недайборщ відчув, що, певне, зламав ребро, бо так заболіло під лівою пахвою…

Мокрий, без шапки, Недайборщ став роздивлятися довкола: що ж воно коїться?!

А коїлося таке: кожну турецьку галеру обступило кілька чайок. Турки відбивалися, козаки падали в воду, вилізали знову — і ось уже на кількох галерах вони порядкували, йдучи на виручку своїм товаришам.

— Так—так, — миттю оцінивши обстановку, кахикнув Недайборщ і тільки зараз відчув, що пронизливий вітер пропік його до кісток. — Так—так, — повторив він і підкликав до себе Яремка.

Яремко підбіг — гарячий, замурзаний, з шаленими очима, в яких і досі застиг подив перед незбагненними діями природи. Він так намахався шаблюкою, що не відчував ніякого холоду. «Молодий, гарячий!» — подумав Недайборщ, дивлячись на юного козака.

— Так—так, — ще раз прокашлявся Карпо. — Хто там у нас, Яремку, на кермі?

— Степан Чорнолиций…

— Це ти його так прозвав? У нього ж інше прізвище!..

— Та так його всі хлопці зовуть… То що йому сказати?

— А щоб правив на адміральську галеру. Бачиш?..

— Бачу…

— Таранити будемо. В бік… На абордаж братимемо. Зараз же!

— А невольники?

— А що невольники? Стрибай з Гостинським та Цьопою — та ще кілька хлопців візьми! — просто до невольників, бийте наглядачів, відмикайте веслярів — і нагору, на палубу!.. Давай, виконуй!..

— Біжу!

Через кілька хвилин галера, змінивши курс, пішла на зближення з адміральським кораблем. Прапор Ясіра—реїса безсило тріпотів на найвищій щоглі, гармати стріляли в усі боки, кілька ядер пролетіло й повз Недайборща. Веслярам було дано команду розігнати галеру до найвищої швидкості. Вони зрозуміли, що йдуть на таран, але не боялися — їх розкували, отже, в разі небезпеки встигнуть вискочити в море…

Кілька ядер пролетіло повз Недайборща. На адміральській галері не подумали, що козаки вирішили, захопивши турецьке судно, йти на таран.

Сього разу вийшло нещасливо для адміральської галери. Удар було завдано по лівому борту — і вийшло якраз так, що перехняблена на правий бік галера (всі турки згрудилися там, відбиваючись від кількох чайок) від сильного удару перевернулася. Але перевернулася вона не догори дном, а на бік. Стоголосо заревіло у трюмі, страшним криком зойкнули прикуті до лав невольники, посипалися в воду турки — і тут же, на очах у ошелешеного товариства, галера з адміральським прапором разом з тілом Ясіра—реїса (він таки загинув у бою, як сказав один з полонених турків, який видерся на галеру Не—дайборща і тут же, рятуючи своє життя, перейшов у християнську віру), разом з планами будівництва фортець, разом з адміральськими скарбами, разом з невольниками пішла на дно Чорного моря.

— Куди стрибати? — тремтячими губами промовив Яремко, люто дивлячись на Недайборща. — Нащо ви, пане отамане, сказали нам іти на таран? Я ж питав: а що буде з невольниками?!

— Сопляк! — дихнув на нього хмарою диму Недайборщ і вихопив шаблю.

— Отамане! — застережливо вигукнув пан Гостинський, стрибаючи між Яремком і Недайборщем.

— Пане отамане! — так само застережливо закричав Оксен Цьопа і обхопив Недайборща ззаду обома руками. — Не чіпай малого!

Думав Недайборщ, що скине з себе одним порухом Оксена, — та ні, не вийшло!

А тут ще від керма прибіг Степан зі своїм чорно—червоним лицем, на яке страшно було глянути. Викрутив він руку отаманові, забрав шаблю.

Аж тоді відпустили хлопці отамана Карпа.

— А чого ще й люльку не забрали? — повернувся він до Степана.

Яремко стояв блідий як смерть. Він навіть не зачепив своєї шаблі — не хотів оголювати її проти отамана…

— Так чому ж іще й люльки не відібрали? — перепитав Недайборщ.

— То був би непослух, — відповів Оксен Цьопа.

— А це що — послух? — заревів Недайборщ. — Бунт під час бою! Ребелія!..

— Тихо, отамане! Тихо! Ніякого бунту, ніякої ребелії! — сказав з притиском Оксен Цьопа, і його різноколірні очі зупинилися на отаманові. — Ми не ангеляни, і в нас не їхні закони!.. А що ми з тобою, отамане, зараз через свою нерозумність погубили кілька десятків християнських душ, — то це таки так!.. Хлопець у тебе питав: а що буде з невольниками? А ти сказав, що буде все гаразд… А так не вийшло! Загинули наші люди — через нас загинули… А коли тобі Яремко про це сказав — ти шаблю вихопив! На кого?!

— Пустіть мене, — сказав отаман.

— А ми не тримаємо! — відповів Оксен Цьопа.

— Ось так. Зараз бій. Після бою будемо судити одне одного за всі гріхи!.. А зараз — усім на свої місця!..

До самого вечора гриміло й гуло над морем. Уже вщух шторм, уже й сонце передвечірнє заблискотіло на хвилях, а гармати, мушкети, рушниці, пістолі вивергали зі своїх жерл смерть і вогонь, а шаблі, ножі, ратища виблискували лихим своїм блиском…

Та видно було по всьому, що баталія закінчується. Закінчується перемогою козаків.

Багато, дуже багато чайок пішло на дно, проте козаки захопили галери, на яких будуть тепер добиратися до рідних берегів. Увесь вантаж турків було потоплено, кілька тисяч невольників—веслярів було вирятувано, не одна тисяча турків пішла на дно Караденгізу, як називали вони Чорне море.

До заходу сонця все було закінчено…

Понадвечірнє сонце поволі сідало у воду, як Недайборщ скликав усе товариство на палубу.

Запалив люльку, пахнув димом, суворими очима подивився на всіх.

— Товариство! — сказав він металевим голосом — і всі відчули, що Недайборщ може бути не тільки хоробрим, а й нещадним та жорстоким. — Товариство! — повторив він ще холодніше — і від того холоду аж мурахи забігали у Яремка на спині. — Під час бою троє козаків виявили непослух. Разом з ними виявив непослух і визволений нами з неволі лях… За нашими козацькими законами непослух під час бою карається смертю… Що будемо чинити?

— Послухаймо тих, кого ти звинувачуєш, пане отамане!

— За нашими законами під час походу ніяких рад не влаштовують. Під час походу командує отаман. Один!.. Але послухаймо винуватців.

— Я винен, — сказав пан Гостинський. — Але я не міг стриматися. Коли пан підняв шаблю на мого рятівника Яремка, я стрибнув йому назустріч і попросив не робити того! Хай би ліпше рубонув мене. Все, прошем панув!

— Я винен, — сказав Оксен Цьопа — Я обняв пана отамана, щоб він не рубонув ні пана Владислава, ні Яремка. Вони порятували не тільки моє життя, а й інших людей. Винен, але прошу пана отамана відповісти: чи дав би він убити свого вірного товариша?

Недайборщ промовчав, не вважаючи за потрібне відповідати тому, хто порушив козацький закон.

— Я найбільше винен, — сказав Степан. — Я вирвав шаблю, щоб вона не наробила лиха. Якщо треба когось карати — хай карають мене…

— А я не винен! — твердо відповів Яремко. — Невольники не повинні були загинути. Все!.. Спасибі товаришам за те, що стали на мій бік, але коли так, то я пішов за невольниками!

І Яремко попростував до борту…

— Стій! — гукнув Недайборщ. — Я ще не сказав! Яремко зупинився біля борту. Він був блідий, рішучий і несхитний…

Недайборщ сказав:

— Є багато хороших звичаїв на світі. — Він знову так затягся своєю люлькою, що не тільки козакам задряпало в горлянках, а й морю захотілося чхнути. — Шкода, хлопці, що не всі ми звичаї шануємо… От коли я плавав з ганзейськими купцями — було таке в моєму житті, не буду тут розводитися, бо надто багато часу займе ця розповідь, — так от, коли я з ними плавав, то дуже мені подобалася одна річ, яку варто було би перейняти й нам. Вони хоч і німці, але люди теж. І не дурні… Так от. Перед плаванням кожен капітан такі слова казав своїм хлопцям на кораблі: «Товариство моє любе! Оскільки всі ми стаємо у морі віч—на—віч із хвилями та господом Богом, то кожен з нас мусить рівнятися на свого товариша; і оскільки нам загрожують шторми, морські розбійники та всілякі інші халеп’я, то ми повинні поважати твердий порядок на судні, аби щасливо довести справу до кінця і благополучно повернутися на землю». А коли кораблі приходили в рідну пристань, тоді, по закінченні плавання, капітани виводили команду на берег і казали: «На кораблі всіляке могло бути — навіть найгірше, — але зараз ми повинні все це пробачити одне одному і стерти з пам’яті. Клянімося ж на солі й хлібі, що ніхто нікого не буде поминати лихом. А якщо хтось усе—таки вважає, що його ображено, то що ж! — нехай вимагає суду! Але щоб суд відбувся до заходу сонця. Як тільки сонце зайде — тоді геть усе треба з пам’яті стерти — навіки!»

Недайборщ так затягся смердючим димом свого тютюну, що й сам не витримав — розкашлявся, та так, що аж хвилі заходили під галерою.

— Отак і ми, товариство! — прокашлявшись, мовив він. — Поклянімося ж на солі й хлібі, що забудемо всі образи чи недоречні слова і вчинки, а запам’ятаємо тільки одне: яку силу відчували ми, коли доля нас звела воєдино, в один кулак!..

Недайборщ поглянув на захід. Сонце вже зайшло, тільки вгору з—за обрію йшли від нього, невидимого, рожеві, червоні, жовтогарячі промені.

— Зайшло сонце, — промовив він, — Забудьмо все недобре, що сталося сьогодні. Забудьмо навіки… У тому, що загинули веслярі на адміральській галері, є моя вина, але не було злого умислу… І мені буде мука на все життя… Але це вина мене одного… Забудьте про це й не беріть у свої душі… А вам я все пробачив — одразу ж…

Було тихо… Козаки мовчали.

Тепер, коли було виконане таке тяжке завдання по знищенню турецької ескадри і коли треба було повертатися до рідних берегів, козакам не хотілося ні говорити, ні веселитися, ні печалитися. Надто втомилися вони…

Яремко стояв біля борту галери й дивився в море, куди щойно збирався стрибнути. Хтось торкнув його за плече. Недайборщ. Не курив люльки, не говорив, не лаявся. Стояв і мовчав.