який має на меті оповісти про деякі деталі польсько—турецьких переговорів щодо укладання нової мирної угоди
Вісник Григорій Гладкий писав у своїй цидулі до самого царя всія Русі Михайла:
«Нинішнього, государю, 7135 вересня у 2–й день під турецьким городом Ячаковом почалися переговори між військом османського государя і військом Речі Посполитої, а також військом самовільних і лестрових козаків запорізьких черкасів. І турецьких, государю, ратних усіляких людей було, як відомо нам стало, чи то десять, чи то двадцять тисяч, а польських ратних людей, піших та кінних, було дві тисячі, а самовільних козаків запорізьких черкасів було дві тисячі без ста, а лестрових козаків запорізьких черкасів була одна сотня, і козаки були всі кінні. І було ще, государю, у капітана—баші турецького нечестивого Бекіра 24 армати, а у регіментаря війська Речі Посполитої брацлавського хорунжого Степана Хмелецького 3 армати, а у полковника самовільних і лестрових козаків Андрія Закривидороги 3 арма. ти, а всього християни мали б армат. І мав де, государю, отой Бекір наказ од самого государя османського Мурада побудувати п’ять нових кріпостей від Бугу до Дніпра, аби не давати виходу ні козакам, ні польським людям на Чермне море. І мудрістю, государю, а також хитрим військовим поводженням люди Хмелецького та Закривидорогіна не дали оному Бекірові—баші разом з приязним йому господарем молдавським Мироном Могилою побудувати оті нові кріпості і повели справу так, що люди Мирона Могили так і не з’єдналися з ратними та іншими людьми Бекіра і мусили кожен у свій спосіб рятуватися від бід та нещасть. І відступивши до города Ячакова і втративши свої обози, оний Бекір погодився вести з християнами переговори про укладання нової мирної угоди про дружбу й любов між Османською імперією та Річчю Посполитою. І в тій угоді, государю, чимало писано слів про любов османів до ратних та інших людей Ляхистану, але нічого не сказано про оні 5 кріпостей. Не сказано нічого там, государю, і про лихі заміри щодо твоєї землі і твоїх людей. І не сказано, государю, що польський—де государ повинен пильнувати за самовільними козаками запорізьких черкасів…
А з сею, государю, відпискою до тебе, государя царя і великого князя всія Русії, посилаю аз, холоп твій, чернігівця Понтелейку Замятенчиного жовтня 7 дня, і звели, государю, йому відписку подати в Розрядному Приказі твоїм государевим думним дякам, і звели ще, государю, допитати його у Приказі закордонних справ дяком Афанасієм Мірязьєвим».
Зрозуміла річ, вісник Григорій Гладкий при тих переговорах не був, багатьох деталей не знав, а може, й не вважав за потрібне переобтяжувати тими деталями світлу голову государя царя і великого князя всія, як писав він, Русії. Головне, що він передав суть того договору, який туркам був потрібен, як п’яте колесо в возі. А козаки й поляки мали від того договору моральне й дипломатичне задоволення. Не кажучи вже про пана Стефана Хмелецького, який після цієї блискучо проведеної безкровної війни став одним з улюбленців круля Сигізмунда й сейму. Андрій Закривидорога улюбленцем польського круля не став — та й не прагнув, — а от цар і великий князь всія Русії Михайло, вислухавши донесення Григорія Гладкого і коментар дяка Афанасія Мірязьєва, почухав свою молоду борідку і мовив: «Аби всі мої полководці були такі мудрі, як Андрій Закривидорога, то Русь благословенна і доброупорядочена була б во славу господа Бога і віри християнської…»
Хоробрий, аки лев, і мудрий, аки змій, Алім—баші справно довів численне військо Бекіра—баші до Ячакова. Гарнізон цього невеликого міста—кріпості без особливого задоволення стрів голодну орду своїх одноплемін—ців, — але тут уже робити було нічого. Треба було приймати своїх, поки вони не поздихали з голоду чи під шаблями гяурів… Щоправда, як виявилося потім, тих гяурських шабель було небагато…
Комендант славного города Ячакова спочатку подумав, що Алім—баші — то й є славетний Бекір—баші, але люди Аліма тут же пояснили, що найхоробріший з найхоробріших зараз перебуває у ставці молдавського господаря Мирона Могили—Бернавського і веде мудрі переговори про важливі державні справи, суть яких поки що є глибоко секретною й відомою тільки великому візирові та, звісно ж, хондкарові…
Насправді ж було все так, як описав Григорій Гладкий: військові Бекіра—баші та людям Мирона Могили поки що так і не вдалося стрітися — між ними стояли козаки й поляки. Бекір—баші не був у ставці молдавського господаря Мирона — він сидів у своєму наметі в розташуванні козаків і програвав чергову шахову партію Андрієві Закривидорозі. Програвав не тому, що розучився грати, а тому, що голова його була забита іншими справами — дипломатичного характеру.
Бекір—баші абсолютно не збирався підписувати з поляками та козаками якісь там мирні угоди. Досить було отого ганебного договору, укладеного Османом Другим шість літ тому, — так на тобі: ці гяури примушують укладати ще й новий договір!
Тому ж то Бекірові—баші й перестали вдаватися його хитромудрі комбінації на шахівниці, тому ж то Бекіра—баші мучило безсоння — йому ночами ввижалися кошмари: то його голого возять на віслюку по Стамбулу, то його посадили на палю і він тяжко конає, то ще якесь дике несусвіття, від якого найхоробріший з найхоробріших прокидався в холодному поту.
Нарешті одного ранку Андрій Закривидорога прийшов у намет до Бекіра—баші і, приязно всміхаючись, оголосив, що сьогодні найхоробріший з найхоробріших має можливість облагодіяти Османську імперію ще одним дуже потрібним їй мирним договором. Крім того, найшановніший Бекір—баші, мабуть, уже скучив за своїм хоробрим військом — і, отже, він міг би з ним побачитися і сісти в сідло головного доводці, — якщо, звісно, буде підписано мирний договір.
— Який договір? — аж увесь побагровів Бекір—баші.
— Я не думав, що найхоробріший з найхоробріших може розгубити свою пам’ять на дорогах переможних походів і забути те, про що ми з ним говорили під час тієї партії, яку я програв завдяки вашій блискучій жертві ферзя і тури…
— Пригадую, пригадую, — промимрив Бекір—баші. — Так це про цей договір ми говорили?
— Еге ж, — простодушно дивлячись в очі великого доводці, мовив козацький полковник. — Ось я приніс проект цього договору. Ви самі прочитаєте по—польському чи мені прочитати вам по—турецьки?
— Читайте, — дозволив Бекір. Андрій Закривидорога почав читати.
«Та це ж капітуляція!» — хотів закричати Бекір—баші, але йому наче відібрало мову.
Гяурський полковник подивився на багряного Бекіра—баші.
— Найхоробріший з найхоробріших надзвичайно добре грає в шахи. Отож він дуже добре розуміє, де програш, де виграш, а де нічия. Чи не здається наймудрішому, що на нашій великій шахівниці розіграно партію, найімовірніший варіант якої є нічия?
— Я ще не вдумався в те, що ви мені пропонуєте! — різко озвався Бекір—баші.
— Та що ж тут думати? Ви нас, а ми вас запевняємо у вічній дружбі. Це — раз. Ви стоїте на своїх кордонах, ми стоїмо на своїх. Це — два. Ви не підписуєте ніяких договорів з третьою силою, яка щось має проти нас, ми — так само. Це — три. Ви не втручаєтеся у внутрішні справи дружнього нам Кримського ханства, ми — теж. Це — чотири. Ви сприяєте нашим купцям у їхній торгівлі, ми сприяємо вашим купцям. Це — п’ять… Та це ж не договір, а чудо! Ніякому султанові не вдавалося без пролиття крові, мирно й тихо укласти такий договір, а вам, о найхоробріший з найхоробріших…
— А де пункт про фортеці? — перебив Бекір—баші. Андрієві дуже не сподобалася ота нетерплячка хороброго турецького доводці. Андрій це виявив багатозначною паузою, і той це відчув (йому навіть чомусь згадався недавній сон про осла і про палю!)…
— А навіщо писати про фортеці? — запитав Андрій. — Адже у нас із вами різний погляд на ці речі. Ви їх хочете побудувати, а ми не хочемо. Кожен має свою думку! Хай при ній і залишається. Чи, може, ви хочете, щоб ми наполягли на включення шостого пункту такого змісту: Османська імперія зобов’язується ні під яким приводом не будувати у Північному Причорномор’ї фортець? Так ми можемо й наполягти…
— А я такого не підпишу, — відповів Бекір—баші.
— А ми вам і не пропонуємо отаке підписувати. Багато є різних дрібниць на світі…
— Фортеці — не дрібниці! Мене задля цього було післано сюди.
— Знаємо, — мовив Закривидорога. — Все знаємо. Але ж фортеці ви повинні були побудувати таємно бід козаків та поляків. То чому ж пункт про них має бути в тексті договору?.. Ви скажете, що ваші люди побудували Амурат—Кермен та ще чотири фортеці від Бугу до Дніпра, ми вам дамо карту, де ці місця будуть позначені, о найхоробріший з найхоробріших, ви про це доповісте на засіданні великого дивану, а якщо хтось із членів дивану не повірить, то нехай приїде сюди й перевірить…
— А що я скажу про той флот, що ви перехопили й потопили?
— Хіба це буде так цікаво для членів дивану? Хіба на Караденгізі не буває страшних бур? Мені оті козаки, що плавали морем, — ви їх зволили власноочно бачити, — казали, що був надзвичайно страшний вихор, який пішов просто на турецький та козацький флоти. Отой Недайборщ, якого ви знаєте, розповідав, що галери й чайки були підняті в повітря, він, Недайборщ, і досі дивується, як він, політавши в небі, не вбився, ударившись об воду… Ну, йому поталанило, а іншим — то й ні… Страшний вихор знищив весь флот — і ви мусили вдатися по допомогу людей Мирона Могили—Бернавського. І вони вам допомогли, і фортеці побудували…
— Але ж я маю залишити там гарнізони!
— А ви залиште їх у Ячакові, а ячаківського коменданта примусьте написати до Баба—Алі листа, що гарнізони служать по фортецях, а платня хай іде на Ячаків. Ви ж — Бекір—баші, у вас стільки хоробрих воїнів! Хіба вам важко взяти в кулак ячаківського коменданта?..
— Не повірять у Стамбулі, — трохи збліднувши, сказав Бекір.
— Чому ж не повірять? — здивувався Андрій Закривидорога. — Нехай запитають у Бахчисараї, у хана чи в калги. Вони тут же підтвердять, що козаки не перечили їм, коли вони цього року ремонтували фортецю Аслан—Кер—мен на Дніпрі. Отже, козаки не перечили й вам…
— Ви справді дозволили татарам ремонтувати Аслан—Кермен?
— Справді. Наш друг Шагін—Герай попросив — і ми дозволили…
— То чому ж не дозволили ви нам?
— Це — зовсім інше питання, о найхоробріший з найхоробріших! Ви що — хочете цей пункт занести в договір? Так тоді доведеться нам писати, що ми не віддаємо вам обозів з продовольством, які заблукали в розпорядження нашого полку, і що віддаємо ваш гарем, що якось втрапив нам на шляху і ми його забрали собі…
— Я бачу, що ви не хочете мені відповідати.
— А хіба я просив вас коли—небудь, о найхоробріший з найхоробріших, щоб ви мені сказали, для чого ви жертвуєте мені ферзя, а потім і туру? Я їх мовчки беру, а потім ви мені ставите мат!
— Отже, ви й мені вирішили поставити мат…
— Я пропоную вам нічию…
Бекір—баші задумливо почухав бороду… Так, давно він не був на свободі, так, давно він не був в оточенні своїх чарівних гурій, і особливо найчарівнішої з них — Галії—черкешенки, яка так гарно вміє співати й танцювати, оповідати дивні казки й робити розтирання старому тілові Бекіра, якому вже нічого такого й не хочеться, а тільки спокою та щоб ніжні пальчики пробігали по його зажирілій спині!..
— Я хочу подумати…
— Це — дуже добра думка, але думати треба не дуже довго. Бо договір треба підписати у присутності молдавського господаря Мирона, брацлавського коронного стражника Хмелецького, коменданта Ячакова. Як там його зовуть — не запам’ятав… Договір має бути підписаний у розташуванні мого війська… Після підписання договору й урочистих обіймів ви, о найхоробріший з найхоробріших, на чолі свого гарему верхи їдете в розпорядження свого війська. Вас супроводжуватиме ячаківський комендант зі своїм загоном. Господар Мирон повертається до своїх людей, а коронний стражник брацлавський хорунжий дає розпорядження салютувати з гармат на честь підписання угоди і повертається до свого регіменту… Часу на підписання в нас мало. Бо треба ж післати людей у Ячаків, до Хмелецького та до Мирона Могили… І треба ще умовити мені пана Хмелецького поставити свій підпис поряд з вашим…
— Він що — не хоче? — скипів Бекір.
— Хоче, — терпляче пояснив Закривидорога, — але чомусь ви його образили були, присилаючи на переговори людей, які нижчі за званням від пана Хмелецького…
— Але ж і він ображав мене, виставивши на переговори якогось неотесаного жовніра, який від його імені передавав мені грубощі.
— Ну, ми з вами воїни… Якщо ви, о найхоробріший з найхоробріших, скажете панові Хмелецькому, що через нездоров’я не могли вести з ним особисті переговори, то все владнається…
— Нездоров’я… У мене таки було нездоров’я… — пробурчав Бекір—баші.
— Ну, то що — підпишете договір?
— Тільки в тому разі, якщо поставить свій підпис Хмелецький. А про моє нездоров’я ви самі скажіть йому.
Андрій Закривидорога пообіцяв умовити гонористого поляка підписати договір, хоч він добре знав, що умовляти пана Стефана не доведеться…
Під вечір другого вересня 1627 року у розташуванні полку Андрія Закривидороги було підписано ще одну мирну угоду про дружбу й любов між Османською імперією та Річчю Посполитою. Договір підписали: Стефан Хмелецький — за Річ Посполиту, Бекір—баші — за Османську імперію, Мирон Могила—Бернавський — за Молдавію. Андрій Закривидорога та ячаківський комендант Юсуф—бей були при цім присутні, але за своїм статусом не мали права підписувати такі важливі для міжнародної політики документи.
При підписанні Бекір—баші почекав, поки Хмелецький виведе свою вигадливу закарлюку, і аж тоді поставив свій чіткий підпис. Таким чином, вважав Бекір—баші, він довів свою зверхність і не він прохав миру, а його супротивники.
Після потисків рук та обіймів, після салюту, що прогримів над рядами кінних запорожців, що вишикувалися у стрункі ряди перед наметом, високі договірні сторони почали роз’їжджатися по своїх резиденціях. Бекірові—баші підвели коня — він побачив, що то не улюблений його кінь, але вирішив не псувати урочистості і при допомозі Юсуф—бея всівся у сідло. В супроводі воїнів ячаківського гарнізону він повільно рушив з гори. Услід за ним рушили й вози з його гаремом…
Правда, Андрій Закривидорога чи забув сказати, чи просто не знав однієї речі. Справа в тім, що козак Степан Чорнолиций — з товариства Недайборща — устиг за одну ніч завести знайомство з деякими гуріями з гарему Бекіра—баші. Невідомо, як це йому вдалося — чи то ніжними словами, чи то хитрими лестощами, чи то апеляціями до слабкого й жалісливого жіночого серця, — але одна з тих гурій умудрилася закохатися у цього грубого і страшенно некрасивого козака — все ж лице в нього було суцільною родимою плямою, за що й прозвали його козаки Чорнолицим! Закохалася та гурія в козака, тихцем покинула намет з—під невсипущого нагляду харем—агаси, а козак Степан посадив її на свого вірного вороного Соколика — та й помчали вони за товариством услід!
І була це та сама Галія—черкешенка, яка так гарно вміла співати й танцювати, оповідати дивні казки й розтирала старече тіло найхоробрішого Бекіра, якому, по честі кажучи, вже нічого такого й не хотілося, а тільки — спокою та спокою і щоб ніжні тоненькі пальчики, мов гострі промінчики, пробігали по його зажирілій спині…
Найчарівніша гурія!..
Ой, свербить шия у харем—агаси, ой, свербить!..