у якому йдеться про химерії долі, що зводить докупи різні людські дороги…
Того ж таки 1622 року наприкінці тихого й прозорого, мов напоєного відстояним вином серпня група вершників під'їхала до дністрового берега.
Було сумирне й ласкаве надвечір'я. Тінь від гори вже перетнула Дністер, і тільки український берег ще світився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.
На вершниках були запорошені дорожні плащі з мідними застібками, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами, — видно, подорожні були з далеких країв. Під плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пістолі. Часи були непевні, і покладатися тільки на щасливу долю навряд чи було можна.
Вершники зіскочили з коней і підійшли до самого берега.
— От ми вже й перед Турлою, — по—турецькому промовив, усміхнувшись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, що був одягнутий чи не найвишуканіше і, мабуть, був найголовніший у цьому товаристві.
— Та отож якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду.
— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки і перейти цю ріку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий.
Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нічиїх слів.
Він нахилився над рікою й дивився у воду. І брав воду у пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала в хвилю…
— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе…
Цей чоловік, мабуть, не любив високих і пишних слів, бо навіть ці слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними, і він крадькома озирнувся: чи не чув хто, бува.
«Боже мій, — думав Петро, — та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер — і я пожену свого сірого просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися… Боже мій, скільки миль проскакати… Аж не віриться, що все — позаду…»
Він набрав у пригорщу води і став її пити.
І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, — і Петро відчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною щоках.
«От господи, чого це? — зніяковів цей літній чоловік. — Вода як вода… Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю…»
Він знову набрав пригорщу води і хлюпнув собі в обличчя. Потім ще і ще… А сльози текли й текли. І чоловік горбився над водою, мов ведмідь, і боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.
«Отаке, прости господи. Ну, кому це потрібно? Соромно перед людьми. Старіюся, чи що?»
Він дивився на лівий берег Дністра і усміхався сам до себе.
Його супутники делікатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег.
Ніхто з них ще не бував на Україні.
Трієстинець Джузеппе бачив на своєму сорокарічному віку багато чого. Знали його в Іспанії та Франції, навіть в Алжірі ухистився побувати, казав, що був і в Америці, та цьому мало хто вірив, бо Джузеппе, крім своєї найголовнішої прикмети — чвертьаршинного носа, — мав ще одну, не менш видатну особливість — він любив прибрехати… Але на Україні він таки не бував… Зовнішність Джузеппе була виразна — легенький пушок на майже облізлому тім'ї, чорні широкі брови, що намагалися зійтися десь посеред лоба гострим кутом, та не вистачило їм снаги й волосся; під носом примостилися тоненькі вусики, дуже схожі на брови, хіба що більш вишукані; все підтримувала могутня нижня губа, що своїми розмірами тільки підкреслювала недостатню розвиненість підборіддя, оздобленого невеличкою ріденькою борідкою. Булькаті очі сеньйора Джузеппе в основному мали брунатний колір, але в хвилини страшного гніву чорніли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповіді про численні пригоди) голубіли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсім не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трієстинця, яке було трохи непропорційне до його зросту. Та була в італійця риса, яка перекривала всі його тілесні й духовні вади, — він стріляв влучніше за легендарного перського шаха Бахрама—гура і шпагою та шаблюкою орудував не гірше…
Чорногорець Йован був повною протилежністю тріестинцеві. Височенний і кістлявий, ніс у нього малий, а підборіддя велике, брови дивилися кутом не вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на голові росло мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі глибоко сиділи під бровами, і їхній колір визначити було важко. Йован був мовчазний, бо пригод ніяких у його житті не було, а брехати він не любив. Але стріляв і рубався на шаблюках він майже так, як і Джузеппе.
Високого чорнявого чоловіка, одягнутого в дорогий, хоч і дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стільки ж літ, як і Джузеппе та Йованові. Тонкий грецький профіль, задумливі чорні очі, сильне, трохи випнуте вперед підборіддя, високий лоб, пещені руки, які, проте, добре вміли тримати пістоля й шаблю…
Отже, ніхто з подорожніх, крім Петра, не бував на Україні, і тепер усі вони з цікавістю розглядали краєвид, що розлягався за річкою.
Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому наносами ріки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч стояли такі ж гори…
— Будемо шукати броду чи поронника? — запитав по—турецьки Олександр.
— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає, — теж по—турецьки казав він, вилазячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поронника…
— А брід?
— Не знаю. Забув… Хіба що… Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору…
— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче озирнувся на тріестинця: тихо!
— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж.
Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сідел і, взявши коней за поводи, пішли в воду.
— У—ух! Холодна! — задрижав Джузеппе.
— З гір тече, — сказав Петро. — 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у річку, її течія нагадала йому швидкі й холоднющі ріки його батьківщини.
І тут неподалік пролунав постріл, потім другий… Не змовляючись, подорожні вхопили з сідел пістолі, а Джузеппе ще й рушницю видобув та прилаштував на спині своєї кобили.
— Що то має бути? — неспокійно крутонув головою до Петра Олександр.
— Не знаю. Але, мабуть, не за нами.
Нараз з невисокого, але густого ліска—чагарника, яким кілька хвилин тому їхали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловік. Він пробіг, накульгуючи, не більш як з півсотні кроків по відкритій місцевості, коли з ліска вигулькнуло кілька турків з рушницями. Чоловік озирнувся навсібіч і подавсь до води.
Та погоня наздоганяла. Чоловік закричав що було сили.
— Що він кричить? — запитав Олександр.
— Кричить: рятуйте, — переклав італієць. — Схоже на нашу мову…
Чоловік уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. І тут гримнув постріл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всміхається в свої вуса, а Йован шкірить зуби. Передній турок, мов спіткнувшись, упав на землю.
— Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тільки скоріше, — аж застрибав Джузеппе.
Турків було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було сміливо вважати небіжчиком.
Але й четверо проти чотирьох теж нелегко…
Розпалені погонею, турки, напевне, забули про обережність і бігли просто на Олександра та його супутників.
— Стійте! — вигукнув по—турецьки Олександр. — Зупиніться, а то будемо стріляти!
У відповідь — постріл з пістоля. Олександр схопився за руку.
Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.
Упав ще один турок. Слідом за ним звалився на землю третій — це втікач, скориставшись тим, що переслідувачі на якусь мить забули про нього, вискочив з води, підбіг до вбитого турка, вихопив його пістоль і тут же послав кулю в спину найближчому з ворогів.
Двоє турків, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лісу, з якого вони так необачно вискочили.
— Тікай, тікай — куля все одно прудкіша, — промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що біг ліворуч. Ось він уже вскочив у ліс, зник, потім за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув постріл з рушниці, і до неба здійнявся короткий крик.
— Туди тобі й дорога, — задоволене мовив трієстинець.
— Не треба так багато стріляти, — озвався Олександр. — Бережи порох, кулі. Вони нам ще згодяться. Ти диви — й мене дряпнуло… Вцілив таки чортів яничар…
Джузеппе та Йован підскочили до Олександра. Він підняв долоню, якою затискав свою ліву руку біля плеча, і вони побачили кров, що юшила з рани.
— Моменте, — сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою і невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом.
Він взяв у рота з пляшки трохи настоянки і пирснув нею на поранене місце. Потім намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна і зав'язав великою полотняною шматиною.
— Через день—два й забудеться, — запевнив.
Втікач, якого подорожні вирятували з біди, поволі йшов берегом до них. У руці він тримав пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений і блідий. Розкошлані борода і вуса, довге волосся… На одній нозі щось теліпалося…
Втікач зупинився кроків за десять і мовчки дивився на голих людей, що тільки—но вели бій з п'ятьма турками.
— Підійди ближче, — по—турецьки сказав Олександр. Чоловік здригнувся й глухо спитав — теж по—турецьки:
— Хто ви?
— Божі люди… Християни. А що?
— Перехрестіться.
— Ти диви, — розсердився Петро і вигукнув по—українськи: — Ми до нього з ласкою, а він до нас з лайкою.
— Чому ж з лайкою? — почувши українську мову, сказав по—українському втікач. — Тепер іду. Ви так по—турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив.
Незнайомий підступив майже впритул, і подорожні побачили на його руках шрами від кайданів.
— А на нозі що то? — поцікавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.
— Ясно, не питаю…
— Знайома штука, — додав Петро. — На той берег попливеш?
— А я туди якраз і біг, — сказав незнайомий.
— Бачили… Ну, то що — вперед?
Незнайомий мовчки кивнув, і подорожні пішли у воду. Швидка течія штовхала вбік, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, коні тривожно стригли вухами й голосно форкали…
— Ти чого не роздягнувся? — запитав Петро у втікача.
— А… не хочеться…
— Тримайся за мого Сірого. Він витягне. Тебе як звуть?
— Йон… Йон Кодряну…
— Ти — Йон, а в нас — Йован. Ще б Івана — і була б трійця… За що тебе було закуто?
— Хотів утекти в Кодри — в мене ж і прізвище лісове.
— Ну да, Лісовенко по—нашому…
— От—от… Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дишеться, — а щоб хлопці мене туди прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А вони й спіймали. Відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку. Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — й драла. А вони таки напали на слід… Ух, аж не ві—риться, що на волі…
— А чому на Вкраїну тікав?
— А куди ж іще? Козаки туркам недавно дали — ого—го! Так на Вкраїну турки зараз не дуже—то сміливо сунуть носа. А в нас — не дай боже що тільки твориться!
— Давно я не був на Вкраїні.
— Рік? Два?
— Тридцять.
— Тридцять? Ого! Як же це?
— Колись розкажу. А зараз — горни руками дужче… Під берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те місце, з якого їхній малесенький загін починав свій шлях через річку.
— Несе, ох, і несе!
— Берег близько.
Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну і виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, гріб…
Коли Петро нарешті став ногою на суху землю, він знову відчув, як усе в ньому затрусилося і йому захотілося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву—рожеву від західнього сонця, й плакати. Він цього не зробив — він просто ліг на березі і став дивитися в небо.
— А тепер куди?
«От нетерпеливиться графові Олександру», — подумав Петро.
— На Могилів, — відповів. І — до Йона:
— Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?
— Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.
— Він помовчав, а потім подивився благаючими очима на Петра:
— Ви, мабуть, на Запоріжжя? Візьміть і мене.
— Ти що? Як же ми тебе візьмемо? В нас чотири коні, а ти п'ятий…
— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть мене!..
— Ми не туди їдемо, — озвався Олександр.
— Як же не туди? — ударився в поли Йон. — Коли я точно бачу, що туди?!
— Ми—таки справді не на Запоріжжя їдемо, — сказав Петро.
— Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а там побачимо… Я ж вам ще спасибі не сказав за те, що виручили з неволі. Спасибі вам, молцумеск! Скільки житиму — пам'ятатиму…
— Сідай на коня за мною, — сказав Петро, одягшись і скочивши в сідло. — Довезем до корчми.
— Поїхали…
Йон сидів ззаду Петра, тихенько сміявся і обіймав його своїми довгими кістлявими руками.
— Ти гляди, вошима мене не наділи, — пробурчав Петро. — А то — не мала баба клопоту…
— Немає їх у мене. У нашому зіндані весь час палили сірку, щоб дохли всі вони, бо турки боялися, аби на них лекелі—гумма не напала.
Петро не підганяв коня, дивився на зарожевілу хмару над лісом, і здавалося йому, що цю хмару він уже бачив — давно—давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини — ласкавої, сумирної, коли повітря здається кришталевим і нестямно прозорим.
Вони сідали з дідом біля старого—престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось награвав. Петро дивився, як Його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком — і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику… І на небі лебеділа рожево—біла хмариночка — хмариночка—храми—ночка…
Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув…
І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.
А хмариночка—храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…
Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає…
…Йон свиснув, а Джузеппе загукав по—турецьки:
— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то…
Петро шарпнув Сірого.
— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.
— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.
Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.
— Акшаминиз гайролсун! — привітав його Олександр.
— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз! — тут же озвався шинкар.
— Ти, шинкарю, бачу, і по—турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.
— А я по—всякому, хи—хи—хи… Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по—турецьки стріну, платитимеш курушами — по—християнськи.
Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:
— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете… Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе…
— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.
— Лейбою, паночку, Лейбою.
Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?
Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.
— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.
Тим часом з—за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.
Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса…
— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.
«Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми…»
— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.
Піймав схвальний погляд Олександра.
— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр… Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.
Джузеппе нахилився до Петра й спитав по—турецькому:
— Що то він каже? Петро відповів:
— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро.
— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.
Він вийняв пістоля й поклав на стіл.
Лейбине обличчя видовжилося:
— Що ви хочете робити? — гукнув він по—італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.
— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по—італійськи Джузеппе.
— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?
— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?
— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.
— А… а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все…
— Все?
— Все, — розвів руками Лейба.
— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по—турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.
— Не треба! — верескнув шинкар. — Що ви хочете?
— Ти знаєш, — відповів Олександр.
— Ваше ім'я, найясніший графе, мені передали звідти, з Богданії.
— Хто?
— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойїгіе — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут, їде верхи з трьома вірними людьми, їде таємно… От і все.
— А для чого це вам?
— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого…
— Так от, — беручись за борщ, промовив Олександр, — твій служник до Гершка ще не поїхав?
— Ні.
— Хай і не їде.
— А що про мене Гершко подумає?
— Хай думає, що хоче.
— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?
— Що тобі краще — кулю в лоб і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?
— І так погано, і так погано… Я бідний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться інші шинкарі? Тоді мені треба буде сказати своїй доньці Ривці: а гіте нахт,[77] а самому почепити на шию каменюку і стрибати в Дністер… Ай—вай—вай, що я наробив?!
Олександр вийняв із кишені гаман із золотими, спостерігаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету і кинув йому. Шинкар відставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і тут же почав кланятися й примовляти:
— Спасибі вам, добрий дане, що зглянулися на мою бідність. Бідний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб він послав вам велику фортуну.
— А Гершкові скажи, що граф Олександр поплив по Дністру вниз, до моря. Чув?
— Чув, найясніший паночку.
— А коли щось буде не так — ось цей чоловік, — показав на Джузеппе, — повернеться назад і уб'є тебе. Втямив?
— Ой, що ви? Що ви?!
За вікном почувся кінський тупіт і людські голоси. Лейба тут же метнувся в двері. Через якусь хвилину нові гості зайшли всередину. Це був польський панок з кількома своїми дружками. Вони тут же замовили собі вина та закуски й сіли бенкетувати.
Олександр прикликав до себе Лейбу.
— Отже, так, — сказав він йому. — Зараз ти нас покладеш спати… В тебе є одяг на одного чоловіка? — метнув очима на Йона.
— Знайдеться, паночку.
— Так—так… А щоб розбити… — Олександр нервово перебирав пальцями, — ну, як його, зінджир,[78] у тебе знайдеться інструмент?
— А обов'язково розбивати? Можна ключ підібрати і відімкнути. У Лейби таких ключів багато.
— Треба ще помити, поголити й підстригти цього чоловіка… І ще — дістати йому коня… До ранку.
— Ой, це так тяжко, так тяжко…
— Заплачу.
— Подумаю.
— Нічого думати. Дай того коня, що ним твій служник до Гершка їздить.
— Пхе, та то ж мужицький кінь.
— Іншого й не треба.
В цей час польський панок підвів голову й задиристо спитав:
— Яке то бидло хце їздити на мужицькому коні? Олександр тут же відповів по—польськи:
— А те бидло, яке втручається в розмови, які його не стосуються!
— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, — панок підвівся і, схопившись за шаблюку, вигукнув: — Єстем пан Станіслав Сулятицький!..
— А я не збираюсь рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу пана, — спокійно відповів Олександр, не встаючи з місця.
— Г—і–і—і! — верескнув пан Сулятицький, і тут же скочили його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна! Джузеппе, Йован і Петро вийняли пістолі.
— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр. — Ці люди не люблять, коли когось із них ображають.
І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубіян, — я не дочув його ймення, — попросив пробачення.
Круглопикий, із закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подій. Він зрозумів, що втрапив у халепу. Але гонор є гонор.
— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня пробачення від нього.
Граф Олександр посміхнувся:
— Ну, якщо пан до того мав справу тільки із свиньми, то він робив помилку. А зараз він мусить пробачитися перед людиною. І якщо не пробачиться, то мої люди застрелять пана…
— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув панок, і червоні, як буряк, щоки його затіпалися від гніву й переляку.
— Я не хочу бруднити свої руки об такого пана. Ліпше ми цього пана застрелимо, а з ним і тих, хто посміє чинити опір.
Настала тиша. Компанія тверезіла на очах.
— Сто дяблів його мамі!! — вигукнув цибатий бурмило. — Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном!
— Ах, боїтеся за своє життя? Що ж, тільки рятуючи ваші боягузливі шкури, піду на приниження… Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю вам свій жаль з приводу непорозуміння, яке тільки—но сталося між нами.
— Мені так само шкода, що між нами сталося непорозуміння, — холодно відповів граф і помітив біля себе переляканого Лейбу. — Що таке?
— Ми ж говорили…
— Ах, я мало не забув…
Він глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного.
— Ти поїдеш з нами. Щоб до ранку був готовий…
…Вже всі поснули, тільки десь у хатині Лейба приводив до ладу Йона.
Петрові ніяк не спалося.
Він лежав на рипучому дерев'яному ліжку й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння.
«От ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча…» Чув — надворі щось видзвонює, видзвонює… якась птаха чи, може, оці комахи… ну, як їх… Чайир чекіргесі?.. Як же це по—нашому?
Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця…
Як же це зветься? Скачуть ще так весело з—під ніг, коли йдеш степом…
Коники? Коники!..